СЕЛО ВОЛИЦЯ ТУРІЙСЬКОГО РАЙОНУ

Старожили говорять, що назва села Волиця або Вілька походить від слова «воля». Ще на початку 19 століття у клюського пана служив козачком хлопчина Тарас із Полісся. За те, що хлопець добре служив, пан дав йому волю, одружив з дівчиною Уляною і поселив на землях, де зараз знаходиться сучасна Волиця. Інша версія походження назви села: на цій території раніше росли вільхи.

В історичних документах село називається по-різному: Вілька, Вулька, Воля, Волька. Завжди, коли згадується село, до назви Вілька додають Клюська, бо належала до с. Клюськ. У радянські післявоєнні роки назву села почали писати у всіх документах і картах як Волиця.

Села з назвою Вілька або Волиця на території України поширені. Ще з давніх давен наші предки цінували волю і так називали багато сіл, хуторів і містечкок. Саме таким способом жителі хотіли увіковічнити важливу цінність – свободу.

Гаврилюк Надія Миколаївна з донькою Цимбалюк Ольгою Яківною

Гаврилюк Надія Миколаївна та Гаврилюк Яків Терентійович

Гаврилюк Надія Миколаївна (в центрі)

Гаврилюк Яків Терентійович

Серед жителів села були як багаті, так і бідні. До багатих належали ті, які мали багато землі та господарства, а дещо – механізовані засоби.

На початку ХХ століття в селі нараховувалося 37 дворів і 260 жителів. Розташовувалися будинки в основному так, як і зараз - однією вулицею. Були також хутори навколо села, такі як Поструга, Березина та інші. Діти ходили до польської школи з чотирьох класів. Школа була у Клюську, а згодом у Гаруші. Ще раніше до школи ходили у Ружин. Не всі мали змогу навчатися, дехто закінчував один чи два класи, а то і взагалі залишався безграмотним. У селі були два млини: один – вітряний, який знаходився на дорозі до Клюська, і один водяний – на річці Турія.

Цимбалюк (Гаврилюк) Ольга Яківна з рідним братом Гаврилюком Миколою Яковичем

Гаврилюки Надія Миколаївна та Яків Терентійович з внучкою Вінтоняк (Цимбалюк) Оксаною Іванівною (донька Цимбалюк (Гаврилюк) Ольги Яківни)

Гаврилюк Микола Якович

Сім'я Гаврилюків (зліва на право): Микола Якович, Надія Миколаївна, Яків Терентійович, Ольга Яківна)

До церкви ходили у Клюськ. Кожна сім'я жила з власного господарства і хотіли чи не хотіли, але всі були зобов'язані платити податки.

Розповіді старших людей та інші історичні джерела свідчать про високий моральний рівень життя людей того часу і це по-особливому вражає. Крадіїв було мало, а якщо таке й траплялося, то поліція на це швидко реагувала.

Хоча відчувався утиск всього українського, проте простому селянину, який не намагався організувати революцію, ніхто не забороняв розмовляти українською мовою і відвідувати українську церкву. Влада також забороняла гнати самогонку і вирощувати тютюн. П'яниць у селі було мало. Кажуть, на сільському весіллі, вистачало однієї чи двох пляшок горілки, а чарочки були такі, як наперстки. Крім того, у молоді виховувалося глибоке почуття поваги до старших. Збиралися на вечорниці молодші разом зі старшими. Згадують, що навіть був духовий оркестр.

Цимбалюк (Гаврилюк) Ольга Яківна, Гаврилюк Яків Терентійович з внучкою Вінтоняк (Цимбалюк) Оксаною Іванівною (донька Цимбалюк (Гаврилюк) Ольги Яківни), Гаврилюк Микола Якович

Гаврилюк Надія Миколаївна з дітьми: Цимбалюк (Гаврилюк) Ольга Яківна, Гаврилюк Микола Якович

жителі села

Гаврилюк Надія Миколаївна (в центрі)

Село Вілька Клюська 1939 року разом із усією Західною Україною було приєднане до Радянського Союзу.

Хоча основні бойові дії початку війни відбувалися далеко від села, проте в серцях людей жили ненависть, злоба і жага помсти, які в підсумку дійшли до таких ось жорстоких розправ над мирними жителями.

17 березня 1944 року у село ввійшли радянські війська. Саме цю дату вважають датою визволення села від фашистських окупантів. Влітку 1944 року радянсько-німецький фронт проходив по річці Турія. В селі Селець розмістилися німецькі війська, а через річку, у Вільці – радянські солдати влаштували оборону. До початку бойових дій всіх евакуювали. Будинки, які ще до тої пори були цілі, розібрали на бліндажі. Через село проходило три лінії окопів. Перша – за селом у напрямку до річки, друга – безпосередньо у селі і третя – за селом у напрямку Клюська. Вся територія до річки була замінована. В садках стояли танки, гармати, ракетні установки. Важко уявити, але маленьке волинське село перетворилось у жорстоке поле бою.

Гаврилюки Яків Терентійович та Надія Миколаївна

Гаврилюк Яків Терентійович (справа)

Гаврилюк Яків Терентійович

Гаврилюк Надія Миколаївна (зліва), Лукашук (Романюк) Марія Миколаївна (справа)

Цимбалюк (Гаврилюк) Ольга Яківна, Гаврилюк Микола Якович

Місцевих жителів у цей час евакуація розкидала по всій Волині. Хтось опинився у Володимир-Волинському районі, а хтось – аж у Маневицькому. Жили, де доведеться, харчувалися, хто чим зможе. Чоловіків з села одразу ж добровільно-примусово мобілізували у ряди радянської армії. З тих, хто пішов на фронт, багато не повернулося. Хтось загинув і похований далеко від рідного села, а хтось, як написано в Книзі пам'яті, пропав безвісти.
Після того, як бойові дії просунулися далі, на захід, жителі села почали повертатись у рідні краї. Йшли роки, офіційно війна вже була закінчена, одначе, на території села ще часто можна було чути вибухи. То худоба підривалася на мінах, залишених після війни, а хлопчаки, часто знаходячи патрони чи якісь інші бойові знаряддя, необдумано кидали їх у вогонь, бажаючи створити такий собі феєрверк. Сумно, але були нещасні випадки. Нелегко жилося людям у селі після війни. Відсутність житла, недостатнє харчування, крім того, кожен якось мав турбуватися про відбудову власного господарства, то ще й колективне господарство, тобто колгосп, потрібно було відновлювати.

Жителі села. Зліва Гаврилюк Надія Миколаївна.

Гаврилюк Яків Терентійович

Гаврилюк Надія Миколаївна


Гаврилюк Микола Якович і Лукашук Святослав Володимирович

Війна – це не тільки бої, це не тільки героїзм і подвиги. Війна – це страшні людські страждання, нелюдські випробування…Сьогодні, як ніколи, кожен у цьому переконався. Ніхто не міг подумати, що в XXI столітті у щоденному вжитку використовуватиметься слово «війна».

Як запам’яталась війна семирічній дитині? Саме стільки років було моєму дідусеві Яші, коли почалась Велика Вітчизняна війна, 22 червня 1941 року.

Тихий ранок сколихнули далекі вибухи та стрілянина, по небу пливли літаки з великими чорними хрестами на крилах. У той час у село Волиця Турійського району прибули радянські солдати. Дідусева мама запросила їх до себе в хату, нагодувала, напоїла, бо були дуже змучені. Вони попередили людей, що буде бій поблизу села і всім необхідно залишити свої домівки.

«Нас було в сім’ї п’ятеро дітей. Найстаршому, Володі, було дванадцять років, а найменшому, Васі, - один рік. Мама з татом забрали всіх нас, взяли поїсти, корову на шнурок, документи і пішли на схід. Пішки дійшли до села Клюйськ Турійського району. Там переночували у радовицькому лісі. А на другий день пішли далі. Кругом було чути плач дітей, крик поросят і голодних корів. Назустріч ішла велика кількість озброєних солдатів і військової техніки. Потім ми ночували в клуні поблизу села Літин Турійського району. Всі були зморені, але треба було йти далі. І так ми дійшли до села Селець Голобського району.

Гаврилюки Яків Терентійович, Надія Миколаївна та Микола Якович


Гаврилюк Надія Миколаївна

У біженцях ми були близько місяця. Тата забрали в армію, а ми повернулися назад у село. Деякі хати були спалені. Всюди ями від розірваних мін і снарядів, стояла розбита військова техніка як і з зірками, так і з хрестами. Біля села були вириті окопи, з яких оборонялися радянські солдати.

Німці в село навідувалися рідко, але порядок їх відчувався. Йшла заготовка продуктів харчування, виявляли комуністів і комсомольців, розстрілювали їх. У сусідньому селі Клюйськ розстріляли двадцять одного комсомольця. Їх люди поховали біля церкви. Появлялися деколи й радянські партизани. Постріляють з кулемета по залізничному мосту в сторону Турійська та втічуть. А німці потім все село “на вуха ставлять”, шукають, хто це зробив. Якщо селянин колов кабана, то смалив його в клуні, щоб німці не бачили, тому що вони здирали з сала шкуру і забирали для військових потреб. А що ж це за сало без шкури? Заходили в село і вояки УПА. Позабирають їжу в селян – і назад до лісу.

Гаврилюк Надія Миколаївна

Цимбалюк (Гаврилюк) Ольга Яківна та Гаврилюк Микола Якович

Тому дуже важко було моїм односельцям у роки війни. Багато бід вони зазнали. Повернулося село до нормального життя лише після визволення в 1944 році від німецько– фашистських загарбників. Недорахувалися своїх односельців, залишилося неушкодженими тільки п’ять хат, все було перерито окопами. Люди встали з колін, відбудували село, але події тих страшних років навічно закарбувалися в душі.»

Скільки історій існує про те, як через дрібниці починалося кровопролиття . Так легко підбурити на національну ворожнечу і так важко її зупинити. Але ж ніхто не має права забирати життя іншого, бо немає більшої цінності, ніж людське життя.

Село від 1948 року адміністративно входило до сільської ради села Гаруша. А 1955 року ці села були об'єднані у сільраді села Клюськ. Головою колгоспу після війни у Волиці був Федис Поліщук. Потім колгосп села Волиця став частиною колгоспу імені Котовського у Клюську.

Дітям у селі в цей час жилося також не солодко. Батьки змушені були тяжко працювати, щоб було що поїсти, дітей також привчали до праці з ранніх літ.

Маленька дівчинка років 5-6 вже сама пасла корову, трохи старші разом з батьками працювали у полі та на фермі. У селі був дитсадок для найменших. Розташований він був у хатині біля ферми. Існував садок в 50-х роках і зовсім недовго – всього років п'ять. Потім з цього приміщення зробили клуб.
У 1946-1947 роках була у Волиці школа. Це була одна кімната в будинку у центрі села, а в іншій кімнаті жили господарі цього будинку. Пізніше до школи ходили у Гарушу, а в старші класи – до Турійська.

В кінці 60-х, на початку 70-х років життя на селі і справді покращилося. Почали споруджуватися будинки і колгоспні приміщення. Побудували конюшню, два телятники, вівчарник, зерносклад, працювала кузня.

На світлинах продемонстровано побут сім’ї Гаврилюків – мешканців села. Гаврилюк Надія Миколаївна, моя бабуся, працювала фельдшером у селі Гаруша протягом 50-ти років. Гаврилюк Яків Терентійович, мій дідусь, працював бригадирем четвертої бригати і завідуючий фермою по годівлі великої рогатої худоби протягом 35-ти років.

Старі фото, родинні історії, джерела, де можна знайти метрики, висвітлено в проекті "Lodomeria".
Група в фейсбуці - https://www.facebook.com/Lodomeria-196701397332596/

Сайт, який почав наповнюватися - http://lodomeria.weebly.com/

Блог, де кожен може закинути свої родинні фото та інформацію про своїх рідних - http://gene.ukrainianforum.net/
Залишати коментар дозволено лише зареєстрованим користувачам. Процедура займе зовсім небагато часу, і ви зможете швидко добавити відгук.

Авторизуватися

Вперше на KovelPost? Приєднуйтесь

Статистика: