Лист моєї бабусі Столярчук Ніни про своє дитинство у роки другої світової війни та юність.:

- 70 років минуло після дня Перемоги. Все менше і менше залишається нас, тих, хто пам'ятає ту війну. Наші діти, онуки не мають часу слухати наші розповіді — їм цікавіше в Інтернеті. Так прийшла мені думка поділитись спогадами...

Мені виповнилось чотири роки, коли почалась війна. Ми жили в селі, де не було ні світла, ні радіо. Спочатку почувся гуркіт - наче гриміло, а потім появилось зарево на горизонті. Що це війна зрозуміли, коли в село в'їхали танки з фашистами. Почалось життя в окупації...

В селі залишились військові німці, які розквартирувались по хатах. До нашої хати прийшло троє. Один з них говорив польською мовою, яку мої батьки і старша сестра знали досконало.

На той час в нашій хаті стояв верстат, на якому старша сестра ткала полотно. Тоді це була єдина тканина, з якої шили одежу, постіль і все інше. Якби розібрали цей верстат - вся праця пропала б, як казали моя мама — ми залишились без сорочки, і тому вона молила німців дати можливість доткати полотно. Німці згодились і дали три дні строку, щоб закінчити.

Весь час, поки німці жили в нашій хаті, а ми жили в коморі і хліві, німці ставились до нас нормально і дуже полюбляли хліб, який пекла в печі мама. Нас, дітей, німці посилали з своїми казанками до кухні, де готували їм обід, ми приносили їхні страви і вони часто пригощали нас цукерками говорячи "Гут, гут".

Отак і жили всі мирно, але це не завадило їм відправити в 1942 році мою старшу сестру, їй було 18 років, до Німеччини. Повернулась вона додому в 1945 році перед 9 травня.

Ми дуже раділи, що вона повернулась живою і здоровою, ще й з подарунками - привезла нам з сестрою, найменшим, дуже красиві платтячка, які ми одягли на день Перемоги - 9 травня.

Мені виповнилось 8 років. Наша хата в селі згоріла при наступі радянських військ і ми перебрались на хутір, ближче до райцентру.

На хуторі до нас часто почали ходити вночі хлопці. Тато казав "наші хлопці". Одного разу вони привезли до нас жінку з дитиною років чотирьох. Вони сказали, що це жінка командира, якого вбили, а жінка ховається від кегебістів. Вони залишили їх у нас на деяких час. Це була таємниця. І ми нікому не мали про це говорити, обіцяли при можливості їх забрати. Майже місяць вони жили з нами.

Я не пам'ятаю, як звали жінку, а дівчинка — Галинка. Ми з нею грались. Одного разу мама раненько побачила, що дорогою до хутора їде підвода повна червоноармійців. Тікати було пізно і тато сказав жінці - "лізь на піч", і закрив її великими подушками, а Галинка прокинулась і була в хаті.

Зайшли червоноармійці і стали питати в тата, чи не приходили "бандерівці", тато каже: "Ні, не приходили".

Лейтенант покликав до себе Галинку взяв на руки, дав грудочку цукру їй і запитав, де її тато. Галинка як ляпне - "червоні вбили", а де мама? - запитав, а дівчинка: "Там на печі за подушками сховалась"...

Що тут почалося. Тато наш був інвалідом з 1-ї світової війни, йому було вже за 50 років. Його побили, кинули на підводу разом з Галинкою і її матір'ю і повезли, а ми всі кричали і плакали, а вони пообіцяли, що і за нами приїдуть. Але не приїхали, через півроку тата випустили зовсім хворого, він скоро помер, а нас залишили в спокої. Про долю Галинки і її матері не знаю.

Коли відійшов фронт, я пішла в перший клас. Школу розмістили в сільській хаті, не було ні підручників, ні зошитів. Було пару олівців на клас, а писали ми на рудому папері, в який була загорнута гуманітарка з Америки. Ми розгладжували цей папір і на ньому вчилися писати. Буквар був один на весь клас у вчительки, я читала краще всіх — мене дома навчили тато і старші сестри.

В школі сталася біда. Топили грубку, яка опалювала два класи. Одного разу в цю грубку вдарила блискавка. Я сиділа біля грубки з одного боку, а з другого сидів хлопець, якому було 14 років. Його грім убив на місці, а мене непритомну винесла вчителька. В селі на той час не було лікарів і хтось з людей, що збіглися на пожежу, порадив обложити мене землею. Добре пам'ятаю, як я прийшла в себе і побачила, що моє нове плаття в землі, заплакала, що мама мене сваритиме. Дивлюсь кругом мене люди і всі плачуть і мама моя біжить до нас і лементує - її сказали, що мене теж грім забив до смерті.

В мене була рана на макушці голови, волосся обгоріло, а на тілі від голови до кінчиків пальців ніг тягнулася полоса десь до два сантиметри в ширину обгорілої шкіри. Ці шрами в мене були десь років до 16, потім зійшли. Я довго хворіла, не ходила до школи.

Але наздогнала і в перейшла другий клас, вчилась добре і дуже любила читати. З хутора до школи було 4 км. Сестра, на два роки старша за мене, і я долали цю відстань і в дощ і в сніг. А зими були дуже сніжними. Ми барахталися в снігу, губили обувку, але школу не пропускали.

Я записалась в бібліотеку і коли була в шостому класі - всі книжки вже прочитала. Сестри пішли на роботу, одна вчилась на бухгалтера, а я найменша допомагала матері, рубала дрова в садках, де згоріли хати, зимою везла на санках у двір і сокирою на пеньку рубала. Влітку обробляли з мамою колгоспом наділений нам буряк, а ще колгосп сіяв коксагиз і ми його пололи і обробляли.

Всі роки, щоб купити підручники, зошити, ми в своєму садку обривали вишні і 4 км по два відра несли до вокзалу, де продавали в поїзди, що йшли через наш вокзал.

Отак і проходило дитинство і в 1954 році я закінчила школу (10 класів).

Випускна фотографія нашого класу. В 2014 році було 60 років нашому випуску. Сподіваюсь, що хтось відгукнеться. Буду дуже рада...