Що нас не вбиває, робить сильнішими. Життя – це рух! Банально, правда? А рух – це певні зміни, різноманітні перевтілення та, безумовно, удосконалення. Прагнення до чогось кращого, розвиток своїх здібностей, постійна робота над собою, в тому числі і над своїм тілом, рухають нас до висот. Проте, щоб дістати цих висот досконалості, слід пройти крізь вогонь, воду та мідні труби. Кожна нелегка праця вимагає сил, часу та бажання, яке є відправною точкою будь-якого досягнення. Це треба постійно тримати в своїй пам’яті. Малі та слабкі бажання приносять відповідно й малі результати, бо невелика кількість вогню дає небагато тепла.



Часто ми бачимо чи спілкуємося з людьми, які навіть і не хочуть починати щось робити, бо не мають перш за все віри в себе, свої дії. Але «неможливо» - це всього лише голосне слово, за яким ховаються маленькі люди, їм зручно жити в звичному світі, ніж знайти в собі сили його змінити. «Неможливо» - це не факт, це тільки думка, «неможливо» - це не вирок, це виклик. «Неможливо» - це шанс перевірити себе, «неможливо» - це не назавжди. Неможливе можливо!

Дякувати Богу, на даний момент я оточена такими людьми, які крізь синяки та перепони вперто та впевнено йдуть до своєї мети: чи то спорт, чи бізнес, чи відкриття власної справи. І так, вони є мотивацією для мене.


Одна із них – це Надія Баласанян. Наша маленька героїня народилася у мальовничому місті Луцьку, де проживає й зараз. Спорт – її покликання з дитинства. Ще у 1996 році Надя, окрім міської школи №2 (що на Балці), займалася дзюдо. Присвятила себе цій справі і жила нею протягом п’яти років. Далі була аеробіка. Після закінчення училища № 10, де провчилася один рік, мала змогу згодом там викладати аеробіку. Мабуть, мрія багатьох дівчат. Далі навчалася у вечірній школі. Надя в ранньому віці відчула на собі відповідальність у тому, що потрібно заробляти гроші, допомагати мамі, адже жили з нею вдвох. Працювала перукарем та робила манікюр.



Наступним життєвим етапом Надії була вагітність. Це єдиний період життя жінки, коли вона може позволити собі розслабити м’язи живота і при цьому виглядати на всі 100)

У двадцятидворічному віці завагітніла та у 23 родила синочка-богатиря Артура. І маючи сина півтора року, закінчила училище з відзнакою. Помічаємо, що ще з раннього віку Надя добивалася всього своєю працею та наполегливістю. Далі тривалий час проводила вдома.



Та одного разу життя змінилося та круто повернуло в напрямок «спорт». Перший раз про тренажерний зал Наді розповів друг дитинства Гріша, який якось сказав: «Надя, йдемо в зал!» Дівчині було тоді 16 років. Ще сусідські хлопці Антон та Андрій, які зараз працюють тренерами, ходили в зал з самого малечку і все Надю кликали: «Немає попи, треба качати!».


Ну що ж, качати, так качати. Зібралася Надя та й пішла в «залізну» кімнату. Перше заняття проводила тренер Наташа в спортзалі «Інтер Атлетика» у місті Луцьку, що біля «Глобуса». Які ж емоції були в спортсменки після першого тренінгу? Та, звичайно, як завжди позитивні. Це нове заняття – це суцільний адреналін, ейфорія. Надю переповнювала приємна втома. «Важко – значить круто», - зазначила Надія Баласанян. Треба відчувати, що це твоє, кайфувати при кожному русі тіла, кожному згину та кожній розтяжці, тоді буде і толк, і результат.


Тренування були через день, нагрузки були немалі. Перукарська справа розвивалася паралельно. І це для того, щоб заробити кошти на новий довгоочікуваний абонемент. Згодом, придбавши річний абонемент, тренування набули ще більш жорсткішого характеру. Маса, сушка, режим, харчування – і тут результат. Перші прорізи плечей, форми... чи не круто?




Два роки тому Надя мала серйозну сушку (на фото можна прослідкувати це), а тренування не зменшувалися. І все для того, аби потім пишатися успіхами. Була думка спробувати себе на конкурсі бікіні у місті Лева. Проте доля вирішила інакше. Знизу живота Надя почала помічати якусь кулю, присутність якої турбувала спортсменку. На жаль, виявили пухлину з підозрою на рак. Саме в такі болючі моменти життя розумієш, хто справжній друг, хто готовий заради тебе на все, хто виявляє величезну підтримку та піклується про тебе. Такий життєвий урок прожила наша героїня. Проте це не одна перешкода на життєвому шляху.




Далі був онкологічний центр, страшні аналізи, болючі процедури, незліченна кількість препаратів та операція, яка залишила на животі шрам. «Були кубики, а тепер шрам.» Проте згодом в голові було одне: «Я хочу жити».



Після тяжкої операції три місяці лікарі категорично заборонили займатися спортом, перед тим ще звинувачували спорт у проблемах зі здоров’ям. Для Баласанян Надії це була справжня каторга. Адже те, що ти робив день у день, більше не є твоєю буденною справою. Це наче в тебе забрали мрію, забрали те, чим ти жив і дихав. Це треба бути сильним та справжнім героєм, щоб пережити таке, а найгірше змиритися з тим, у що не хочеш вірити.

Але життя продовжується. І після тривалої перерви Надя пішла знову до тренажерної зали, пішла за мрією, за новими досягненнями.


Звичайно, трьохмісячний виснажливий період значно відобразився на організмові. Надя дуже схудла і, прийшовши в зал, лише чула : «Ти така худа стала!» Незважаючи на це Надя працювала, правда вже не з тією вагою, брала малий гриф, йшла до аеробного залу і тренувалася там, подалі від заздрісних очей людей. Було дуже важко, але крізь біль вона йшла до своєї мети. Звичайно, було стидно, що форма була вже не та, майже втрачена. Доводилося починати все з нуля. Хоча раніше проводила по три години в залі=)


Наполегливість Надії помітно було зразу і одного прекрасного дня їй запропонували посаду тренера в «Атлетико». «Спочатку було дуже страшно, адже невідомо, як я мала тренувати клієнтів», - каже Надія.

Паверліфтер Едуард Лісовецький запропонував Наді спробувати свої сили і зайнятися паверліфтингом: «Давай, мала! Красотку не зроблю, але сильну, то обіцяю!» «Ось так ми почали тренуватися, без допінгу». Маючи вагу 50 кг, Баласанян Надія мала результати: присідання зі штангою на плечах – 60 кг, жим штанги лежачи на горизонтальній лаві – 30 кг і тяга штанги – 60-70 кг. Але це лише початкові результати. Але на сьогодні Надя думає так: «Якби в мене хтось запитав чи готова я повернутись і повторити все знову, то ні. Бо не є прихильником того, щоб жінки займалися пауерліфтингом.»


Були і сльози, часом на тренуваннях відійде, поплаче, а потім прийде і потягне, і що не тяга, то мегарезультат. Отака була грандіозна підготовка до змагань. Звичайно, що харчування, режим, сон відіграють в цьому велику роль.



Луцьк, «Адреналін сіті»,змагання Кубок Європи за версією WPAU в категорії 52 кг, листопад місяць, 2014 рік. Безперечно, хвилювання були присутні, адже це відповідальні змагання та й конкурентка була професійна спортсменка з Польщі. «День змагань повторила б із задоволенням, адже атмосфера дуже кльова, люди на змаганнях – це твої однодумці, ті, хто розуміють з півслова. Навіть не відчуваєш, що це змагання, а просто знаєш, що твоє завдання – показати себе та свою силу, гідно виступити. Велика підтримка була зі сторони гостей з Грузії, можливо, це пов’язано з тим, що я маю гени грузинки (сміється)».


Надя розповідає: «Отож день змагань. Спочатку присідання зі штангою на плечах три підходи, які були зараховані, бо кожен із трьох суддів натиснув білу кнопку. Перший підхід – 85 кг, другий – 90кг і останній підхід був вирішальним та нелегким – 95 кг, звичайно, можна було б 100 кг присісти, бо на тренуваннях присідали 95 кг на 5 разів, але вирішили не виснажуватись на початку змагань. Присідала в бинтах, були синяки, болі. Але важливо було завоювати своє місце, своє звання, медаль, значок...


Далі був жим лежачи. В залі максимум жала 47,5 кг. Проте на змаганнях йшли на ризик: перший підхід – 45 кг, другий – 47 кг, і третій... треба було повідомляти вагу перед кожним підходом, тобто скільки кг буду жати. У мене питає тренер Едуард Лісовецький: «Надя, скільки жмеш?», я відповідаю: «А скільки треба?», «Треба 50кг, а ти вижмеш?» Я сказала, що якщо треба, то вижму. Та й справді вижала легко, таке відчуття наче раніше працювала з цією вагою. В жимі також все зараховано. І станова тяга. Тут також переступали вище можливостей: підхід перший – 95 кг, другий – 100 кг, третій – 107,5 кг. Але до цього в залі максимум був 105 кг. В сумі – це 252,5 кг. Саме так я стала майстром спорту силового триборства за версією WPAU.





Важливо, коли ти відчуваєш підтримку на змаганнях, вигуки типу «Надька, давай, я в тебе вірю». Безперечно, це не тільки приємно, але й додає духу ти сили. Ось таким чином я через рік після операції повернула форму і готувались з липня по листопад, якось не так і багато. Спортивні добавки не приймала зовсім. Я бідний тренер (сміється), звичайно,BCA=) Приймала при підготовці до змагань «Мілдронат» та «Аспаркам» для підтримки та гарної роботи серця.



Після змагань дозволила собі тижневий відпочинок, але згодом почала відчувати якусь невідомо звідки апатію, мабуть через гормональні збої, при чому навіть до того, що не мала бажання зранку вставати, варити кашу, якось було важко, депресія почала час від часу мене переслідувати, здоров’я погіршувалося і тому довелося піти на консультацію до лікаря. Виявилося, що це грижа.


В березні 2015 року зробили мені операцію в другій лікарні міста Луцьк. Після того мала жорсткі дієти, по кілька діб пила лише одну воду. І це був початок грандіозних експериментів. Згодом я вирішила пити гормональні таблетки, звичайно, перед тим порадившись з лікарем. Вага постійно коливалась: 59 кг, 60кг-63кг, максимум досягав до 67 кг. Не могла зрозуміти чому? Чому, коли пік досягнень, ніби знову вийшов на «Олімп» і в той же момент якась невдача у вигляді проблем зі здоров’ям. Потім я почала розуміти, що можливо, це сигнал, щоб я зупинилася, відпочила, відновилася, набралася сил та якось в майбутньому продовжила. Мабуть, так, адже всі події, які відбуваються в моєму житі приводять мене саме до такого висновку.


Тому зараз в мене стоп-тайм, займаюся вихованням синочка, лікую організм після навантажень та далі працюю в «Атлетико», маю персональні заняття, адже спортивних дівчат стає дедалі більше. Іноді переслідує думка: «А може, ну його все. Наїстися булочок та й все: ти щасливий, проте, ні. Занадто багато пройшла, щоб так легко здатися, адже для когось я є мотивацією, прикладом. Таким чином я розчарую не лише себе, але й своїх клієнтів. А я жінка сильна, тому продовження, переконана, буде. І на останок хочеться побажати сили, наснаги та гарних форм».

Особисто від себе дякую Наді перш за все за мотивацію, яку вона дає, по-друге, за вміння лаконічно висловитися і то так, що ти розумієш, що здаватися не можна, треба йти вперед і тільки вперед, далі, до мрії, навіть якщо це нелегко, за ті мегакруті поради, теплі розмови, приємне спілкування та за ту силу волі, яку випромінює ця жінка. Спорт – це круто, це здорово.

Спорт – це характер, гарне самопочуття та міцність. А хто займається спортом – той сильний не лише фізично, але й морально. Тому, друзі, успіхів у Ваших починаннях. І чим би Ви не захоплювалися, Ви повинні пам’ятати, що все має йти від серця, душі. Все, що робиться з любов’ю – робиться добре. І навіть якщо ніхто в тебе не вірить, то вірить Бог і ти сам, а однодумці завжди знайдуться. Треба лише бути в тому місці, в правильний час і день. Адже кожен заслуговує те, ради чого трудиться.




І на останок доречно було б зазначити таке, яке навіть не потребує коментування! Просто хочеться кричати: «Браво!» і побільше б таких сильних духом!

«Я жива! Такі прості слова, але такі важливі. Розумієш їх тільки тоді, коли перед тобою стоїть вибір: боротись або здатись... Ще рік тому, лежачи на операційному столі, перебираючи багато думок, що зроблено, що недороблено, що залишила, хто буде сумувати, хто згадає, кому буде важко без тебе, я думала найголовніше - ХОЧУ ЖИТИ!

Боротись - найважливіша риса в людині, перебороти, пережити, переступити, впасти-встати, піднятись, отряхнутись, підняти голову і йти! Дякуйте долі за найгірші моменти життя, вони найкращі вчителі, інколи нам, людям, потрібні встряски, щоб зрозуміти, переосмислити.


Сьогодні я на п'ядесталі. Не для когось, не перед кимось, сама перед собою, сама для себе! Сила! Сила внутрішня! Стержень, який є в кожного! Борись! «Борись, Надька» - слова мого тренера на змаганнях)) Людина, яка повірила в мене півроку тому, взялась за мене, і ми розпочали шлях до перемоги! Ніякі медичні висновки не стоять на шляху до перемоги над собою! Сльози, соплі, печенюшки, посилашкі)) Як він мене витримав?!)


Медаль тобі Едвард за відвагу) Дякую подругам за підтримку, всім друзям хто вірив, що я зможу! Хто прийшов повболівати і хто вболівав вдома і переживав за мене. Не важливо, хто ти, скільки в тебе грошей, який в тебе соціальний статус, будь людиною, будь вище злоби і заздрості, живи для себе, насолоджуйся кожним днем, кожним, не відомо, що доля тобі готує на завтра! Мир) Я ЖИВА!

P.S. Приходьте до нас на тренування в ФК АтлетіКо! в нас найкращі тренера міста! Все можливо в цьому житті, варто лише захотіти!

«Я так люблю життя.. Люблю людей які мене оточують, подруги, друзі, колеги.. Я думаю люди відчувають мою прив'язаність до них, і хороше людське дружнє ставлення. Не розділяю людей на соціальні рівні. Можливо, комусь здається, що я жорстока, гонорова, з завищеною самооцінкою, деру носа і так далі, але насправді більш приземленішої королеви немає)) то все така дурня! Насправді я хочу сказати наступне: цінуйте кожен день, кожен! Життя дарує такі сюрпризи, такі випробування, з кожним разом ти переосмислюєш і сильнішаєш. Не залишайтесь самотніми, це так важливо мати підтримку, обов'язково подавайте руку допомоги, і колись вам подадуть у відповідь.. Не тримайте зла в собі, не накопичуйте цю чорну енергетику.. Любіть ближніх, бажайте всім добра! І просто залишайтесь людьми, при будь яких обставинах!

Не залишайтесь самотніми! Амінь!»



А Едвард Лісовецький (тренер Надії та фітнес-клубу «Атлетико»): «Надя сильна жінка, вольова, але і в одночас дуже тендітна і вразлива, декілька разів плакала під час підготовки, терпіла, як було боляче. Поставила собі ціль, я повірив у неї, і вона дійшла до кінця. Характер грайливий, щось у ній є таке, що випромінює сексуальність)))))))А ще дуже весела і з гарним відчуттям гумору».



Отака була тепла розмова з Надією) Дякую тобі*