Знайоме вже передувало. Водночас відчуття радості і смутку, приємного хвилювання перед таємницями майбутнього. Як говорять, це ми вже проходили. Проходили в дні, коли прощалися з рідною школою, однокласниками, вчителями, які вели нас по життєвій стежині більше 10 років. Але це був тільки початок…
І ось знову такі знайомі хвилі радості і смутку одна за одною накочуються, накочуються… Здається, ще тільки-но закінчували школу, подавали документи, проходили творчий конкурс. Скільки радості було, коли отримала повідомлення про вступ, скільки хвилювань перед першим навчальним днем та знайомством з групою, поселенням в гуртожиток.

Пам’ятаю той день, коли вперше прийшла в університет. Велика будівля, безліч аудиторій. І якби ж то всі в одному корпусі. А тут… і 87, і Петриківська, і медіастудія. Куди йти і де їх шукати? Проте через кілька тижнів довгі коридори сприймалися по-іншому, а третій поверх став улюбленим місцем зустрічі з одногрупниками… На дворі 2016, а в душі ще той, 2012.

Але час не зупиняється. Ми встигли здружитися, багато чого навчитися, закохатися, проте вже відчуваємо подих розлуки зі своїм університетом, який за чотири роки став для нас другою домівкою, одногрупниками, наставниками-викладачами, які вчили нас бути наполегливими, прислухатися до чужих сердець, зазирати в людські душі. І вже не буде більше «Сашо, відповідай ти першою», «давайте хоч раз підемо, коли викладача не буде 15 хвилин», постійних походів у «бібліотеку», неочікуваних завдань о першій ночі…

Ну ось, настав час реалізуватися, знайти себе в великому світі. Та в спогадах назавжди збережуться скарби, які подарували нам стіни рідного університету.