Військовий шлях Сергія Боця: ковельчанин про службу, втрати й вибір 24 лютого
Ковельчанин Сергій Боць зустрів початок повномасштабної війни вдома. 24 лютого, прокинувшись, він почув від дружини про вторгнення.
«Я не хотів у це вірити. XXI століття на дворі. Яка війна?» — згадує він.
Після перших повідомлень Сергій зателефонував знайомим у Києві та Луцьку, які підтвердили обстріли. Того ж дня адвокат за професією він попередив клієнтів про ситуацію — частину справ вдалося завершити одразу. «Тоді ніхто не знав, що буде завтра. Але всі поставилися з розумінням», — каже він.
Разом із кумом Олександром Сергій одразу вирушив до військкомату. Вони прагнули потрапити до бойового підрозділу, зокрема до «Азову», однак туди приймали лише з досвідом служби. Виснажлива шестигодинна черга не гарантувала, що їх встигнуть прийняти, тому чоловіки вирішили записатися до територіальної оборони.
25 лютого Сергій розпочав службу у 54-му батальйоні, який тоді входив до 100-ї бригади ТрО, а згодом трансформувався у 100-ту окрему механізовану бригаду «Сталевої Сотки».
Спершу військові несли службу на Волині — зводили фортифікації, облаштовували оборонні позиції. Згодом — зовсім інша реальність: Лиман, Очеретине, постійні бої, втрати побратимів і тривале перебування на передовій.
Після чергової ротації Сергію вдалося на короткий час повернутися до родини — дружини, батьків і сина Назара. «У дитинстві я сам місяцями не бачив тата — він був моряком. Повертався, а ми з братом його не впізнавали… Тепер так само росте Назар. Дуже швидко», — ділиться він.
Далі — нові місяці служби на Торецькому напрямку. Дружина Анюта кілька разів приїжджала до нього, привозячи допомогу та автомобілі для побратимів. Ремонтувати техніку часто доводилося на Волині, адже на передовій це було надзвичайно складно.
«Пам’ятаю прогулянки парком у Костянтинівці… Його вже нема — росіяни зрівняли із землею. Те саме відбувається і з самим містом», — говорить Сергій.
Після одного з обстрілів, коли вибухи пролунали зовсім поруч, він попросив дружину більше не ризикувати.
“Хоча ці приїзди були, як мед на душу… Дружина у мене бойова — з нею і в розвідку можна йти, але їй випала нелегка доля – усі домашні справи, виховання сина на її плечах… Але мусимо кріпитись”, – каже військовий.
За час служби Сергій пройшов шлях від солдата до офіцера, від кулеметника до командира відділення та виконувача обов’язків командира роти. За бойові заслуги він отримав «Золотий Хрест» Головнокомандувача ЗСУ та медаль «За оборону Торецька».
«Зараз кожен боєць — на вагу золота… Сьогодні ти командир роти, завтра — водій, через мить — медик, а потім ремонтуєш генератор чи машину», — каже він.
Випускник юридичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка зізнається: жоден університет не зрівняється зі складністю воєнного досвіду. Найважчими він називає моменти, коли доводиться чути по рації останні слова побратимів або повідомляти їхнім родинам про загибель. «Це ноша, яка з тобою на все життя», — додає Сергій.
Він із особливим болем згадує тих, хто не повернувся, зокрема Петра Каноніка, Героя України, а також Андрія Рабенка та Артема Сидорука. «Кожного жаль, але молодих, які ще в житті нічого не бачили, невимовно шкода».
Сергій переконаний, що рішення стати до лав захисників 24 лютого було правильним. «Мав честь служити з ними… Тоді кожен із нас пішов захищати свою родину, батьків, свій дім».
На запитання про мрії після Перемоги військовий відповідає лаконічно: «Не думаю зараз про це. Головне — щоб закінчилася війна».
Матеріал готувався майже місяць, і, прочитавши його, Сергій попросив додати слова вдячності всім, хто підтримує військових — волонтерам, благодійним фондам, підприємцям, органам влади, а також рідним:
“Особливо хочу подякувати за підтримку директору ТОВ «Ковельський хлібокомбінат» Смітюху Івану Євдокимовичу та його правій руці, депутату Ковельської міської ради Римарчуку Василю Михайловичу, які в перші місяці війни титанічно допомагали військовим. Це був час, хто забув, коли в магазинах не було хліба, бо його з пекарні, прямо з печі, розбирали, і пальне на заправках не продавалося. У той час я майже щонеділі їздив на Ковельський хлібокомбінат, щоб взяти хліба і печива хлопцям і десь кілька літрів солярки, щоб було чим заправити машину. У той момент та безоплатна допомога була, як на мене, важливіша, ніж зараз задонатити на «мавік» чи допомогти у зборі на якийсь пікап. Але це окрема історія, про яку я, можливо, колись розкажу після війни.
Також слова моєї вдячності – Ковельській міській раді та Ковельській військовій районній адміністрації, Місюрі Олександру Васильовичу та усім працівникам ТОВ «ВЕРБА-ВВ», БФ «Твоя Прем’єра» (керівник — Цюп’яшук Руслана), БФ «Ковельські перевізники» (керівник — Дзеблюк Василь), підприємцям Дяку Богдану Івановичу, братам Крицунам Сергію та Андрію та, звісно, своєму брату Костянтину і батькам — Ярославі Іванівні та Василю Васильовичу. Хоча ви всі в тилу, але ви кожен — Герой по-своєму. А тому — Слава Україні! Героям Слава!”.
Велике спасибі Сергієві та його побратимам. Ми віримо у вас і пишаємось вами.
«Я не хотів у це вірити. XXI століття на дворі. Яка війна?» — згадує він.
Після перших повідомлень Сергій зателефонував знайомим у Києві та Луцьку, які підтвердили обстріли. Того ж дня адвокат за професією він попередив клієнтів про ситуацію — частину справ вдалося завершити одразу. «Тоді ніхто не знав, що буде завтра. Але всі поставилися з розумінням», — каже він.
Разом із кумом Олександром Сергій одразу вирушив до військкомату. Вони прагнули потрапити до бойового підрозділу, зокрема до «Азову», однак туди приймали лише з досвідом служби. Виснажлива шестигодинна черга не гарантувала, що їх встигнуть прийняти, тому чоловіки вирішили записатися до територіальної оборони.
25 лютого Сергій розпочав службу у 54-му батальйоні, який тоді входив до 100-ї бригади ТрО, а згодом трансформувався у 100-ту окрему механізовану бригаду «Сталевої Сотки».
Спершу військові несли службу на Волині — зводили фортифікації, облаштовували оборонні позиції. Згодом — зовсім інша реальність: Лиман, Очеретине, постійні бої, втрати побратимів і тривале перебування на передовій.
Після чергової ротації Сергію вдалося на короткий час повернутися до родини — дружини, батьків і сина Назара. «У дитинстві я сам місяцями не бачив тата — він був моряком. Повертався, а ми з братом його не впізнавали… Тепер так само росте Назар. Дуже швидко», — ділиться він.
Далі — нові місяці служби на Торецькому напрямку. Дружина Анюта кілька разів приїжджала до нього, привозячи допомогу та автомобілі для побратимів. Ремонтувати техніку часто доводилося на Волині, адже на передовій це було надзвичайно складно.
«Пам’ятаю прогулянки парком у Костянтинівці… Його вже нема — росіяни зрівняли із землею. Те саме відбувається і з самим містом», — говорить Сергій.
Після одного з обстрілів, коли вибухи пролунали зовсім поруч, він попросив дружину більше не ризикувати.
“Хоча ці приїзди були, як мед на душу… Дружина у мене бойова — з нею і в розвідку можна йти, але їй випала нелегка доля – усі домашні справи, виховання сина на її плечах… Але мусимо кріпитись”, – каже військовий.
За час служби Сергій пройшов шлях від солдата до офіцера, від кулеметника до командира відділення та виконувача обов’язків командира роти. За бойові заслуги він отримав «Золотий Хрест» Головнокомандувача ЗСУ та медаль «За оборону Торецька».
«Зараз кожен боєць — на вагу золота… Сьогодні ти командир роти, завтра — водій, через мить — медик, а потім ремонтуєш генератор чи машину», — каже він.
Випускник юридичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка зізнається: жоден університет не зрівняється зі складністю воєнного досвіду. Найважчими він називає моменти, коли доводиться чути по рації останні слова побратимів або повідомляти їхнім родинам про загибель. «Це ноша, яка з тобою на все життя», — додає Сергій.
Він із особливим болем згадує тих, хто не повернувся, зокрема Петра Каноніка, Героя України, а також Андрія Рабенка та Артема Сидорука. «Кожного жаль, але молодих, які ще в житті нічого не бачили, невимовно шкода».
Сергій переконаний, що рішення стати до лав захисників 24 лютого було правильним. «Мав честь служити з ними… Тоді кожен із нас пішов захищати свою родину, батьків, свій дім».
На запитання про мрії після Перемоги військовий відповідає лаконічно: «Не думаю зараз про це. Головне — щоб закінчилася війна».
Матеріал готувався майже місяць, і, прочитавши його, Сергій попросив додати слова вдячності всім, хто підтримує військових — волонтерам, благодійним фондам, підприємцям, органам влади, а також рідним:
“Особливо хочу подякувати за підтримку директору ТОВ «Ковельський хлібокомбінат» Смітюху Івану Євдокимовичу та його правій руці, депутату Ковельської міської ради Римарчуку Василю Михайловичу, які в перші місяці війни титанічно допомагали військовим. Це був час, хто забув, коли в магазинах не було хліба, бо його з пекарні, прямо з печі, розбирали, і пальне на заправках не продавалося. У той час я майже щонеділі їздив на Ковельський хлібокомбінат, щоб взяти хліба і печива хлопцям і десь кілька літрів солярки, щоб було чим заправити машину. У той момент та безоплатна допомога була, як на мене, важливіша, ніж зараз задонатити на «мавік» чи допомогти у зборі на якийсь пікап. Але це окрема історія, про яку я, можливо, колись розкажу після війни.
Також слова моєї вдячності – Ковельській міській раді та Ковельській військовій районній адміністрації, Місюрі Олександру Васильовичу та усім працівникам ТОВ «ВЕРБА-ВВ», БФ «Твоя Прем’єра» (керівник — Цюп’яшук Руслана), БФ «Ковельські перевізники» (керівник — Дзеблюк Василь), підприємцям Дяку Богдану Івановичу, братам Крицунам Сергію та Андрію та, звісно, своєму брату Костянтину і батькам — Ярославі Іванівні та Василю Васильовичу. Хоча ви всі в тилу, але ви кожен — Герой по-своєму. А тому — Слава Україні! Героям Слава!”.
Велике спасибі Сергієві та його побратимам. Ми віримо у вас і пишаємось вами.
