На жаль, карантинні заходи стали лакмусовим папірцем та показали нездатність держави Україна оперативно реагувати на ризики, загрози та виклики.

Перш за все – досить сумнівна адекватність та логічність впроваджених обмежень.

Що вважати громадським місцем? Чому можна гуляти з собаками а не можна з єнотами? Чи потрібна маска в автомобілі? Якщо тобі за 60, але ти за кермом? Як посадити картоплю уникаючи скупчення людей?

Відсутність стратегічного підходу та бачення. Яскравий приклад – спочатку заборонили роботу будівельних магазинів, через кілька днів – дозволили. Наступного дня – знову заборонили. Про ломбарди та кредитні спілки взагалі мовчу.

Абсолютно недолуга інформаційна політика та вертикальна комунікація – як у форматі «держава-громадянин», так і у форматі вертикалі владних інституцій. Невже не можна було зорганізувати єдиний офіційний канал для комунікації з людьми, який би, до прикладу, щодня вранці чи ввечері чітко доносив до людей інформацію, пояснював та роз’яснював?

Сила силенна чуток, фейків, дезінформації, маніпуляцій.

ЗМІ, інформаційні ресурси та соціальні мережі в погоні за рейтингами та підписниками розганяли зраду та апокаліпсис. Фейсбучними експертами-вірусологами були всі – від пройдисвітів до проктологів.
Люди збирали інформацію по крихтах, я особисто намагався робити якісь роз’яснення, тлумачення, дописи тощо.

В усьому цьому інформаційному хаосі не було чутно офіційної позиції держави: чіткої, послідовної та, головне, – зрозумілої українцю.

Виглядало усе це приблизно так:
«Це – можна, а це не можна. Але якшо хочеться – то можна. А те що було можна вранці, вже не можна по обіді. А, ні, знову можна. Але не всім. І це не точно».

Офіційна позиція МОЗу або Національної поліції з тих чи інших питань не завжди узгоджувалась з позицією Уряду чи місцевої влади.

Українець вже не вперше опинився «сам-на-сам» із проблемою. Проте цього разу – смертельно небезпечною проблемою. Але він не відчув, що ситуація в держави під контролем. Не відчув цього ні лікар, ні пацієнт.
Людей треба вміти не лише чути, з ними потрібно вміти говорити. Простою зрозумілою мовою.
Може колись навчаться.

А якщо ні – ми навчимо.

БО БЛАГО НАРОДУ – НАЙВИЩИЙ ЗАКОН.