Ось і настали Шевченківські дні. Сьогодні біля пам`ятника, поки дивився прекрасно зрежисовану, талановиту композицію "Думи Кобзаря живуть між нами", представлену сім`єю ліцею №7, знову і знову ловив себе подумки на цих двох речах, про які й сказав після покладання квітів.

Я думав про те, що вишиті портрети Тараса Шевченка і в найскрутніші часи були у багатьох домівках українців, навіть у найпростішій хаті під стріхою такий портрет обов`язково вішали поряд з іконами.

І це була найвища данина таланту, який приходить згори раз на кілька століть. Це було абсолютне визнання того, що ця людина – це більше ніж художник, поет, письменник, філософ, мислитель в одній іпостасі. Це моральний авторитет цілого народу.

Носій його цінностей.

Той, хто багато настраждався і йшов по стезі мученика.

Але, як писав Іван Франко про Шевченка «Доля переслідувала його ціле життя, та не покрила іржею золота його душі, не обернула його любові до людства в ненависть, ані його віри – в розпуку».

І власне, про сам пам`ятник. Це дуже потужна історія про те, як Шевченко знову і знову об`єднує нас. Історія, яка творилася тут, в нашому Ковелі, й тривала з початку 90-х аж до 2005 року, коли монумент було встановлено.

Скільки людей виношувало ідею, щоб цей пам`ятник був у нашому місті. Скільки сил вклали в це попередні міські голови Ковеля, Анатолій Семенюк, Ярослав Шевчук, скількох людей довелося підняти, надихнути, переконати в тому, що нам потрібен цей символ. Адже це наша історія, можливість зазирнути в минуле і звірити по ньому, як по карті, майбутнє.

Це привід знову і знову переосмислювати особистість Тараса Шевченка. І це привід ніколи, ніколи не забувати, хто ми є!

«Нема на світі України, Немає другого Дніпра» (с).