Святитель Анатолій (Андрій Грисюк) народився 20 серпня 1880 року в м. Ковелі Волинської губернії в сім’ї повітового скарбника. Мав ще дві сестри. Сім’я жила досить бідно, і діти змалечку привчалися до роботи. Батьки скоро повмирали. Спочатку він закінчив Духовне училище, а у 1900 році Волинську Духовну Семінарію і поступив до Київської Духовної Академії. Згодом вирішує стати монахом, і його постригають з іменем Анатолій у 1903 році.

У 1904 році отець Анатолій закінчив Київську Духовну Академію, його залишили професорським стипендіатом. Володіє французькою, німецькою, англійською та латинською мовами. Через деякий час його для поглиблення знань посилають у Константинопольський археологічний інститут, де знайомиться з історією сірійського монашества. Повернувшись, стає викладачем і працює над науковими роботами. У цьому ж році отець Анатолій вже архімандрит і доцент Київської Духовної Академії, а в 1912 році – екстраординарний професор.

У липні 1912 року переїжджає до Москви і стає інспектором Академії. Через рік - він ректор Казанської Духовної Академії і єпископ Чистопольський, вікарій Казанської єпархії. Коли відбувалася хіротонія, на отця Анатолія згори зійшло світло і утворило дивне сяйво навколо голови. Присутні зрозуміли про особливе служіння єпископа, який перенесе всі страждання, збереже в собі це світло Христове.

Його служіння припало на час гоніння на Церкву. Після сумнозвісного указу про відділення Церкви від держави Казанська Академія проводила свої заняття в приватних квартирах професури. Це було юридично правильно, але радянська влада не могла цього терпіти, і владику Анатолія заарештовують 21 березня 1921 року, звинувативши в непокорі державним постановам. Його було засуджено на один рік ув’язнення.

Проте досить скоро, не терплячи безкомпромісного і безстрашного святителя, влада знову ув’язнює його, але уже 4 серпня 1923 року знову звільняє. Отримує сан архієпископа, але через місяць новий арешт, несправедливий суд, і він знову мусить нести трьохрічне заслання в Туркменії. Проте Святитель був людиною глибокої віри, високого духу і непохитної мужності.

Владика Анатолій мав незвично високий авторитет і керівництво. Церква доручала йому справи з усунення негараздів і розколів. Займаючи канонічну позицію, завжди шукав примирення. З 1928 року був член Синоду. У цьому ж році його призначають на Одеську кафедру. Жив дуже скромо, але ніколи не жалівся на бідність.

21 жовтня 1935 року його возвели у сан митрополита, висувають на посаду екзарха України, але від останньої через свою скромність він відмовляється. У 1934 – 1935 роках митрополит Анатолій – тимчасовий керуючий Харківською єпархією, але уже в 1936 році знову – Одеська кафедра. Останнім місцем його служіння була церква Святого Димитрія. 8 серпня 1936 року святителя заарештували, 13 серпня перевезли до Києва, де протримали чотири місяці. Там владика знову захворів виразкою шлунку і отримав ускладнення на ноги. Особлива нарада НКВС засудила митрополита Анатолія на п’ятирічне ув’язнення у табір.

Святитель прибув в Килтовський Ухто-Печерський табір (республіка Комі). Тут хворого заставляли постійно тяжко працювати на лісоповалах. У липні 1937 року владика захворів запаленням легень, але режим роботи не пом’якшувався. У кінці 1937 року страждалець майже втратив зір. 23 січня 1938 року його не стало. Тоді отцю Анатолію було усього 57 років… Перед кончиною відібрали Євангеліє, а натільний хрест, перевернувшись на груди, він зумів втримати, так і помер. Свідки переповідали, що в цей час над табірним бараком з’явилося сяйво.

З книги прот. Віктора Малика «Волинський патерик»