Ковель прощається з трьома Героями — Олександром Гнатюком, Ігорем Карпуком та Романом Йовиком
У Ковелі — день глибокої скорботи. Сьогодні громада проводила в останню путь трьох захисників України — Олександра Гнатюка, Ігоря Карпука та Романа Йовика. Вони були ровесниками, народилися й виросли у Ковелі, тут будували своє життя, мали мрії та плани, які обірвала війна.
Міський голова Ігор Чайка зазначив, що на прощання з Героями зібралися не лише рідні, друзі та знайомі, а й ті, хто вперше почув їхні імена, — імена, які відтепер назавжди вписані в історію громади.
Олександр був відкритою та життєрадісною людиною. Любив танцювати, виступав у колективах «Едельвейс» і «Лісова пісня», гастролював Україною та за кордоном. Під час навчання у Луцьку познайомився з майбутньою дружиною Зоєю, разом вони виховували донечку Настю.
Він займався ремонтом автомобілів, розвивав власну справу, завжди підтримував близьких. Його знали як доброзичливу, турботливу людину, для родини він був справжньою опорою.
9 березня 2025 року Олександра мобілізували до лав Збройних Сил України. Служив у 5-й окремій штурмовій бригаді, виконував бойові завдання на передовій. Під час коротких дзвінків завжди питав: «Як там Настуня?» — і чекав її фото чи відео.
Мріяв провести з родиною відпустку, показати доньці море. Та 10 жовтня 2025 року життя солдата Олександра Гнатюка, механіка-водія 2-го штурмового відділення 4-го штурмового батальйону (в/ч А4010), обірвалося поблизу села Павлівка Пологівського району Запорізької області.
Щирі співчуття дружині Зої, доньці Насті, мамі Олені Павлівні, батькові Валерію Федоровичу, брату Сергію, а також усім рідним і побратимам Героя.
Після навчання працював у Волинському управлінні магістральних газопроводів — спочатку слюсарем із ремонту газового обладнання, потім понад 20 років — електрогазозварником, водієм та монтером.
Сімейне життя Ігоря почалося у 2000 році, коли він одружився. Через рік у подружжя народився син Владислав. Навіть після розлучення він залишався турботливим батьком і підтримував тісний зв’язок із сином.
Після початку повномасштабної війни допомагав ремонтувати автомобілі для військових. 27 червня 2024 року був мобілізований до Збройних Сил України. Після навчань служив у складі 21-ї окремої механізованої бригади на Сумщині.
Останній дзвінок до рідних зробив 26 серпня 2024 року — саме тоді, коли російська ракета вдарила по Ковелю. Ігор хвилювався, чи все гаразд у батьків. Згодом його підрозділ перекинули на територію Курської області, де під час виконання бойового завдання він був тяжко поранений.
Довгий час родина сподівалася, що Ігор перебуває в полоні, однак результати ДНК-експертизи підтвердили трагічну звістку.
Солдат Ігор Карпук, стрілець-снайпер 1-го механізованого взводу 1-го механізованого батальйону (в/ч А4689), загинув 1 листопада 2024 року поблизу села Погребки Суджанського району Курської області.
Світла пам’ять воїнові. Щирі співчуття мамі Ганні Федорівні, батькові Василю Васильовичу, сину Владиславу, братам Андрію та Олександру, усім рідним і друзям.
Роман підтримував тісний зв’язок із Люблинецькою громадою, де планував оселитися з родиною, облаштувати дім і насолоджуватися мирним життям. Проте війна змінила все.
У листопаді 2024 року його мобілізували до Збройних Сил України. Без вагань він став до лав оборонців, розуміючи, що мусить захистити свою сім’ю й Батьківщину. Після навчань потрапив на складну ділянку фронту — Курський напрямок.
У коротких телефонних розмовах із дружиною він просив: щоб син не плакав, якщо його не стане. «Я буду берегти вас із небес», — казав Роман.
Майже сім місяців його вважали зниклим безвісти. Родина не втрачала надії, переглядала фото полонених, шукаючи знайоме обличчя. Та лише результати ДНК-експертизи підтвердили трагічне — Романа Йовика не стало.
Солдат Роман Йовик, старший стрілець-оператор стрілецького відділення стрілецького батальйону, загинув 11 березня 2025 року поблизу населеного пункту Козача Локня Курської області.
Його втрату оплакують дружина, син, батько та сестри. Разом із Ковелем у жалобі — і вся Люблинецька громада.
Вічна пам’ять і слава полеглим захисникам України.
Міський голова Ігор Чайка зазначив, що на прощання з Героями зібралися не лише рідні, друзі та знайомі, а й ті, хто вперше почув їхні імена, — імена, які відтепер назавжди вписані в історію громади.
«Усіх нас зібрали не лише біль і скорбота, але й пам’ять, яка має залишитись з нами — про воїнів, завдяки яким живе наше місто, а країна продовжує боротьбу за своє майбутнє», — сказав Ігор Чайка.
Олександр Валерійович Гнатюк
Народився 29 серпня 1981 року. Навчався у школах №11 та №13, згодом у ПТУ №7, де здобув професію електромонтера. Продовжив освіту в Ковельському машинобудівному технікумі та Луцькому національному технічному університеті за спеціальністю «Екологія».
Олександр був відкритою та життєрадісною людиною. Любив танцювати, виступав у колективах «Едельвейс» і «Лісова пісня», гастролював Україною та за кордоном. Під час навчання у Луцьку познайомився з майбутньою дружиною Зоєю, разом вони виховували донечку Настю.
Він займався ремонтом автомобілів, розвивав власну справу, завжди підтримував близьких. Його знали як доброзичливу, турботливу людину, для родини він був справжньою опорою.
9 березня 2025 року Олександра мобілізували до лав Збройних Сил України. Служив у 5-й окремій штурмовій бригаді, виконував бойові завдання на передовій. Під час коротких дзвінків завжди питав: «Як там Настуня?» — і чекав її фото чи відео.
Мріяв провести з родиною відпустку, показати доньці море. Та 10 жовтня 2025 року життя солдата Олександра Гнатюка, механіка-водія 2-го штурмового відділення 4-го штурмового батальйону (в/ч А4010), обірвалося поблизу села Павлівка Пологівського району Запорізької області.
Щирі співчуття дружині Зої, доньці Насті, мамі Олені Павлівні, батькові Валерію Федоровичу, брату Сергію, а також усім рідним і побратимам Героя.
Ігор Васильович Карпук
Народився 26 вересня 1977 року. Навчався у школах №1 та №3, потім у ПТУ №5, де здобув кілька спеціальностей — муляра, монтажника залізобетонних конструкцій, електрозварника. З юності був працьовитим і добрим, любив риболовлю, допомагав батькам і братам.
Після навчання працював у Волинському управлінні магістральних газопроводів — спочатку слюсарем із ремонту газового обладнання, потім понад 20 років — електрогазозварником, водієм та монтером.
Сімейне життя Ігоря почалося у 2000 році, коли він одружився. Через рік у подружжя народився син Владислав. Навіть після розлучення він залишався турботливим батьком і підтримував тісний зв’язок із сином.
Після початку повномасштабної війни допомагав ремонтувати автомобілі для військових. 27 червня 2024 року був мобілізований до Збройних Сил України. Після навчань служив у складі 21-ї окремої механізованої бригади на Сумщині.
Останній дзвінок до рідних зробив 26 серпня 2024 року — саме тоді, коли російська ракета вдарила по Ковелю. Ігор хвилювався, чи все гаразд у батьків. Згодом його підрозділ перекинули на територію Курської області, де під час виконання бойового завдання він був тяжко поранений.
Довгий час родина сподівалася, що Ігор перебуває в полоні, однак результати ДНК-експертизи підтвердили трагічну звістку.
Солдат Ігор Карпук, стрілець-снайпер 1-го механізованого взводу 1-го механізованого батальйону (в/ч А4689), загинув 1 листопада 2024 року поблизу села Погребки Суджанського району Курської області.
Світла пам’ять воїнові. Щирі співчуття мамі Ганні Федорівні, батькові Василю Васильовичу, сину Владиславу, братам Андрію та Олександру, усім рідним і друзям.
Роман Петрович Йовик
Народився 24 січня 1981 року в Ковелі, навчався у школі №1. Разом із дружиною Іриною виховував сина Андрійка. Був добрим, спокійним, уважним до близьких чоловіком і батьком.
Роман підтримував тісний зв’язок із Люблинецькою громадою, де планував оселитися з родиною, облаштувати дім і насолоджуватися мирним життям. Проте війна змінила все.
У листопаді 2024 року його мобілізували до Збройних Сил України. Без вагань він став до лав оборонців, розуміючи, що мусить захистити свою сім’ю й Батьківщину. Після навчань потрапив на складну ділянку фронту — Курський напрямок.
У коротких телефонних розмовах із дружиною він просив: щоб син не плакав, якщо його не стане. «Я буду берегти вас із небес», — казав Роман.
Майже сім місяців його вважали зниклим безвісти. Родина не втрачала надії, переглядала фото полонених, шукаючи знайоме обличчя. Та лише результати ДНК-експертизи підтвердили трагічне — Романа Йовика не стало.
Солдат Роман Йовик, старший стрілець-оператор стрілецького відділення стрілецького батальйону, загинув 11 березня 2025 року поблизу населеного пункту Козача Локня Курської області.
Його втрату оплакують дружина, син, батько та сестри. Разом із Ковелем у жалобі — і вся Люблинецька громада.
«Ми пишаємося такими, як Роман, Олександр, Ігор, — сказала під час прощання Люблинецький селищний голова Наталія Сіховська. — Це воїни, які вже бачили пекло на землі. Тож хай Господь прийме їх у Царство Небесне.
Фізично Герої вмирають, але житимуть доти, доки ми їх пам’ятаємо. Наш обов’язок — не посоромити їхню смерть і довести до кінця справу, за яку вони віддали життя — справу вільної, мирної України».Трьох воїнів — Олександра Гнатюка, Ігоря Карпука та Романа Йовика — поховали на Алеї Героїв міського кладовища.
Вічна пам’ять і слава полеглим захисникам України.
