Мріяв із сином зустріти Перемогу: історія батька, яка пронизує до болю
У ковельчанина Юрія Євтушика російсько-українська війна забрала найдорожчу людину — його 20-річного сина Кіріла. Юнак помер у лікарні після тяжкого поранення, отриманого на передовій. Тепер батько живе спогадами та намагається знайти відповіді на питання, які не дають спокою.
Під час зустрічі з міським головою Ігорем Чайкою Юрій ледве стримував сльози. Розповідав, бо це все, що залишилося — пам’ять про сина, чиє життя обірвалося надто рано. У його словах звучала не лише туга, а й гордість: за характер, рішучість і незламність, які об’єднували їх із Кірілом. Їхні історії боротьби та служіння перетнулися, як і риси: впертість, відвага та бажання бути там, де найважче.
Юрій пройшов Майдан, служив у зоні АТО, пережив початок повномасштабного вторгнення. Каже, що війна — це не кадри з фільмів, а біль, втрати й непрості рішення, що змінюють життя назавжди.
Після Революції Гідності він планував вступити до 51-ї бригади, однак доля склалася інакше. Зрештою потрапив до батальйону «Волинь» під командуванням Сергія Козака й служив у 2014–2015 роках на складних ділянках фронту на Луганщині та Донеччині. Повернувся додому з пораненнями та інвалідністю.
У 2022 році знову вирушив добровольцем — спершу у 54-й батальйон формованої 100-ї бригади тероборони, а згодом перевівся до 111-ї бригади. Працював на евакуації поранених і загиблих, бачив багато болю та знову отримав поранення. Після серйозної операції лікарі допомогли підвестися на ноги.
Та найважче, за словами Юрія, було втрачати побратимів. Загинули Сергій Жук — хрещений батько його молодшого сина, та Максим Хатін, який був кумом родини.
«Молодим здається, що війна — це гра. Я говорив, пояснював… благав: не йди. Але він так хотів довести, що він чоловік».
Коли батьки дізналися про контракт, змінити вже нічого не могли.
Перед від’їздом на схід Кіріл планував зустрітися з батьком, але побачення не відбулося.
Та 21 листопада серце Кіріла Євтушика зупинилося.
Він не встиг стати офіцером, хоча й прагнув цього. Але став Героєм — таким, яким його проводжали побратими та сотні ковельчан. Юрій Євтушик, який мріяв зустріти Перемогу разом із сином, говорить про нього так, ніби він поруч:
Під час зустрічі з міським головою Ігорем Чайкою Юрій ледве стримував сльози. Розповідав, бо це все, що залишилося — пам’ять про сина, чиє життя обірвалося надто рано. У його словах звучала не лише туга, а й гордість: за характер, рішучість і незламність, які об’єднували їх із Кірілом. Їхні історії боротьби та служіння перетнулися, як і риси: впертість, відвага та бажання бути там, де найважче.
Юрій пройшов Майдан, служив у зоні АТО, пережив початок повномасштабного вторгнення. Каже, що війна — це не кадри з фільмів, а біль, втрати й непрості рішення, що змінюють життя назавжди.
Після Революції Гідності він планував вступити до 51-ї бригади, однак доля склалася інакше. Зрештою потрапив до батальйону «Волинь» під командуванням Сергія Козака й служив у 2014–2015 роках на складних ділянках фронту на Луганщині та Донеччині. Повернувся додому з пораненнями та інвалідністю.
У 2022 році знову вирушив добровольцем — спершу у 54-й батальйон формованої 100-ї бригади тероборони, а згодом перевівся до 111-ї бригади. Працював на евакуації поранених і загиблих, бачив багато болю та знову отримав поранення. Після серйозної операції лікарі допомогли підвестися на ноги.
Та найважче, за словами Юрія, було втрачати побратимів. Загинули Сергій Жук — хрещений батько його молодшого сина, та Максим Хатін, який був кумом родини.
«Втрату кожного я пропускав через серце. Кожна смерть — як удар», — каже він.Коли Кірілові виповнилося 18, він твердо вирішив іти служити. Батьки намагалися переконати його, адже юнак мав наслідки спортивних травм — титанову пластину в руці, проблеми з ключицею та спиною.
«Його би просто не взяли, — говорить Юрій. — Я ходив, просив, переконував: не беріть його, він ще такий юний. Робив усе, що міг».Та син не відступав. Мріяв потрапити до «Азову», цікавився дронами, прагнув на передову. Приховав від батька, що збирається підписати контракт.
«Молодим здається, що війна — це гра. Я говорив, пояснював… благав: не йди. Але він так хотів довести, що він чоловік».
Коли батьки дізналися про контракт, змінити вже нічого не могли.
Перед від’їздом на схід Кіріл планував зустрітися з батьком, але побачення не відбулося.
«Думаю, він не хотів прощатися. Як і я колись із ним… Це дуже важкі моменти».У підрозділі хлопцеві довірили роботу сапера. Там служили переважно молоді військові.
«Там усі юні і не до кінця розуміли, що їх чекає. Тому так боляче…», — зізнається Юрій.
Остання боротьба
6 листопада по Кірілу влучив боєприпас, скинутий російським дроном. Поранення були критичними. Батьки негайно вирушили до лікарні Мечникова у Дніпрі.«Медики казали: десять відсотків… Але десять — це ж не нуль. Ми трималися за кожен відсоток».Дні минали між надією і відчаєм. Кіріл тримався довше, ніж очікували навіть лікарі.
«Я дивувався: як дитина так трималася?»Побратими, друзі, знайомі підтримували родину: здавали кров, молилися, щодня дзвонили.
Та 21 листопада серце Кіріла Євтушика зупинилося.
Він не встиг стати офіцером, хоча й прагнув цього. Але став Героєм — таким, яким його проводжали побратими та сотні ковельчан. Юрій Євтушик, який мріяв зустріти Перемогу разом із сином, говорить про нього так, ніби він поруч:
«Вони діти… Але такі дорослі у своїх рішеннях. Кіріл хотів показати, що він чоловік. Він і був справжній чоловік. Герой…».