Ковель провів в останню путь 18-річного воїна Дмитра Приймачука
Сьогодні у Ковелі попрощалися з Дмитром Приймачуком — юним захисником, який загинув на Донеччині. Поруч із домовиною, за давньою традицією, знову лежав коровай. Дмитро не встиг здійснити більшість своїх задумів — його життя тільки починалося.
Він не планував стати Героєм. Звичайний випускник ЗОШ №12, який любив математику, згодом студент промислово-економічного коледжу, Дмитро був доброзичливим, світлим хлопцем. З роками став спокійнішим, але рішучим. Захоплювався ІТ, сам складав компʼютери, цікавився змішаними єдиноборствами та неодноразово здобував призові місця на змаганнях. Дружелюбний і щирий, водночас мав амбіції й продумував майбутнє.
Після двох курсів коледжу юнак прийняв складне, але свідоме рішення — залишив навчання та в 18-річному віці вирушив захищати країну. Рідні намагалися відмовити, наголошуючи, що він занадто молодий, та Дмитро відповідав: «Якщо мені там не місце, то хто буде захищати Україну і людей?».
Він добре розумів, що означає війна. У Збройних силах уже служили його родичі, друзі й знайомі. Батько пройшов гарячі точки АТО та повномасштабної війни, отримав поранення і чесно розповідав синові про реалії фронту. Але це не зупинило Дмитра — він упевнено йшов обраним шляхом.
1 серпня 2025 року у Краматорську хлопець підписав контракт і став стрільцем-помічником гранатометника механізованого взводу 54-ї окремої механізованої бригади. Після навчання підрозділ перевели до Слов’янська. Дмитро сумлінно ніс службу й пишався званням українського солдата.
Рідні згадують, що він завжди тримався мужньо й майже не говорив про труднощі. Лише одного разу зізнався: «Мені страшно…». Однак, попри страх, продовжував виконувати завдання — зокрема, евакуйовував поранених побратимів.
Під час однієї з таких поїздок, 27 листопада, у районі Сіверська Донецької області, Дмитро загинув.
Під час громадянської панахиди міський голова Ігор Чайка зазначив: «Сьогодні громада зібралася, щоб провести Дмитра, щоб подякувати молодому воїнові за мужність, честь, його любов до України. За найвищу жертву — віддане життя за свою країну. Щоб подякувати батькам за сина-Героя».
Війна, що триває майже чотири роки, щоденно забирає життя українців. У місті дедалі більше облич, які вже не повернуться додому.
Сестра загиблого, Юлія, звернулася до присутніх зі словами пам’яті про брата:
Громада висловила щирі співчуття матері Тетяні Миколаївні, батькові Ярославу Володимировичу, сестрі Юлії, брату Михайлу, бабусі Галині Степанівні та тітці Ганні Миколаївні.
Дмитра Приймачука поховали на Алеї Героїв міського кладовища. Вічна пам’ять і честь юному воїну.
Він не планував стати Героєм. Звичайний випускник ЗОШ №12, який любив математику, згодом студент промислово-економічного коледжу, Дмитро був доброзичливим, світлим хлопцем. З роками став спокійнішим, але рішучим. Захоплювався ІТ, сам складав компʼютери, цікавився змішаними єдиноборствами та неодноразово здобував призові місця на змаганнях. Дружелюбний і щирий, водночас мав амбіції й продумував майбутнє.
Після двох курсів коледжу юнак прийняв складне, але свідоме рішення — залишив навчання та в 18-річному віці вирушив захищати країну. Рідні намагалися відмовити, наголошуючи, що він занадто молодий, та Дмитро відповідав: «Якщо мені там не місце, то хто буде захищати Україну і людей?».
Він добре розумів, що означає війна. У Збройних силах уже служили його родичі, друзі й знайомі. Батько пройшов гарячі точки АТО та повномасштабної війни, отримав поранення і чесно розповідав синові про реалії фронту. Але це не зупинило Дмитра — він упевнено йшов обраним шляхом.
1 серпня 2025 року у Краматорську хлопець підписав контракт і став стрільцем-помічником гранатометника механізованого взводу 54-ї окремої механізованої бригади. Після навчання підрозділ перевели до Слов’янська. Дмитро сумлінно ніс службу й пишався званням українського солдата.
Рідні згадують, що він завжди тримався мужньо й майже не говорив про труднощі. Лише одного разу зізнався: «Мені страшно…». Однак, попри страх, продовжував виконувати завдання — зокрема, евакуйовував поранених побратимів.
Під час однієї з таких поїздок, 27 листопада, у районі Сіверська Донецької області, Дмитро загинув.
Під час громадянської панахиди міський голова Ігор Чайка зазначив: «Сьогодні громада зібралася, щоб провести Дмитра, щоб подякувати молодому воїнові за мужність, честь, його любов до України. За найвищу жертву — віддане життя за свою країну. Щоб подякувати батькам за сина-Героя».
Війна, що триває майже чотири роки, щоденно забирає життя українців. У місті дедалі більше облич, які вже не повернуться додому.
Сестра загиблого, Юлія, звернулася до присутніх зі словами пам’яті про брата:
«Вона відібрала здоров’я у мого батька і старшого брата, а тепер забрала найдорожче – життя нашого Дмитра. Він був такою світлою людиною: з голубими очима, з ямочками на щоках. Він так швидко виріс, подорослішав… Але так багато не встиг. Нічого не побачив.
Він мріяв полетіти на відпочинок, дуже цього хотів, але, мабуть, передчував, що цьому не судилося збутися.
Запам’ятайте його таким — хорошим, щирим, юним, і водночас мужнім та хоробрим».
Громада висловила щирі співчуття матері Тетяні Миколаївні, батькові Ярославу Володимировичу, сестрі Юлії, брату Михайлу, бабусі Галині Степанівні та тітці Ганні Миколаївні.
Дмитра Приймачука поховали на Алеї Героїв міського кладовища. Вічна пам’ять і честь юному воїну.
