11 квітня світова громадськість вшановувала пам’ять жертв фашистських концтаборів. Цього дня у Луцьку на Меморіальному комплексі біля Стели Скорботи, з-поміж інших, була й ковельчанка — Марія Павлівна Батраченко. Вона взяла участь у заходах на вшанування пам’яті тих, чиє життя завершилося за колючим дротом таборів смерті та в крематоріях під час Другої Світової війни.

Марія Батраченко — жінка непростої долі. Народилась вона у 1943 році у робітничому таборі Відня (Австрія), куди була вивезена її матір на примусові роботи. Батько - військовий офіцер, який не повернувся з війни, зникши безвісти. Марія Павлівна пригадує розповіді своєї мами, яка за час неволі встигла побувати у трьох таборах та дивом уникла розстрілу. Спочатку потрапила у німецький розподільчий табір, згодом — до Відня на пивоварний завод. Саме там і народилась Марія.

Тим, хто працював тут, дуже пощастило з директором — він виявився людяним та співчутливим до в'язнів. Коли у мами Марії почалися пологи, він покликав лікарів та відвіз її у пологовий будинок Відня, оплативши медичні послуги. Саме завдяки тому, що пані Марія з'явилася на світ у медичній установі, вона отримала (й досі зберігає) свідоцтво про народження, написане німецькою мовою, яке давало їй право стати громадянкою цієї держави.

Згодом мама з маленькою донькою разом з іншими в'язнями, котрі вирішили здійснити втечу, потрапила до концтабору Маутхаузен. Та молодій жінці знову пощастило — її врятувала австрійка. Саме у той час, коли вели полонених на розстріл, почалося бомбардування. У цій метушні місцева мешканка, ризикуючи власним життям, допомогла їм втекти. У цієї жінки вони й проживали до завершення війни. Марія Батраченко пригадує, що мама могла залишитися в Австрії. Та все ж повернулася до України. Дитинство Марії минуло на Ковельщині. Після здобуття вищої освіти працювала вчителем у Ковельському ПТУ №7.

Вона – активіст громадського, культурно-мистецького життя міста. Енергійна, ініціативна, мудра, інтелігентна, творча особистість. Впродовж останніх десяти років – секретар міської ради ветеранів, куратор Університету третього віку. Вона створила театр при мистецькому факультеті, ансамбль «Осіннє золото», який успішно виступає в Україні та Польщі. Минулого року Марія Батраченко удостоєна найвищої ветеранської нагороди  -  відзнаки «Почесний ветеран України».

Окрім громадського життя, вона займається творчістю — пише вірші, статті, оповідання, п'єси. Уже має випущену дебютну збірку «Місячний лабіринт», у якій зібрала найкращі свої твори, написані починаючи з 1964 року. Ставить вистави зі своїм театром, у яких і сама грає ролі та співає.

Непростим виявилось і особисте життя Марії Батраченко. Перше заміжжя у молоді роки виявилося невдалим. Вдруге вийшла заміж у 70 років. Її обранцем став (молодший за віком) Заслужений артист України, колишній головний балетмейстер Ансамблю пісні і танцю Прикордонних військ України Юрій Топілін. Разом вони подорожували по східних країнах: Греція, Ізраїль, Єгипет, Туреччина. Та доля відміряла подружжю недовге щастя. Місяць тому чоловіка не стало.

Зараз Марії Батраченко — 74 роки. Вона далі пише вірші, присвячує їх близьким людям, які поруч і яких уже немає. А ще — переймається долею інших людей, у життя яких увірвалася війна, як колись у їхню сім'ю. 11 квітня під час заходів з нагоди Міжнародного дня визволення в’язнів фашистських концтаборів у Луцьку вона прочитала свій вірш, написаний нещодавно і присвячений переселенцям зі Сходу - “Балада про щастя”.

До Сонця руки гнівно простягла
І закричала, аж земля здригнулась:
"Якою я щасливою була
У сні. Навіщо я тоді проснулась?

Там у палаці чорнім я жила, 
Там бігали, сміялись дзвінко діти:
Двоє хлоп'ят, як два моїх крила
В гнізді ще довго їм рости і жити.

З'явився Принц на білому коні,
Мій чоловік – кохання зустрічаю.
Слова і поцілунки – все мені, 
Його за шию міцно обнімаю.

І ось у милого я на руках, 
Несе так обережно, як тростину,
Стрункий, міцний, вродливий,  блиск в очах –
Все розцвіта навкруг у ту хвилину. 

Синів в дитячій милий обніма, 
Цілує їх в рожеві, ніжні ручки.
Підходить до мене: "Скажи сама, 
Ти подаруєш братикам сестричку?".

В моїй кімнаті на стіні висять
Картини різні: і яскраві, й світлі, 
А на столі три свічечки горять,
І аура моя пливе в повітрі.

Мир, злагода, Господня благодать
Заповнює в палаці всі куточки.
Я мала все, що можна побажать:
Мистецтво, чоловіка, ще й синочків.

Пройшли роки. Зайшла в Палац війна, 
Забрала двох синів й мого Миколу.
Згорів Палац. Лишилась я одна.
Вже щастя не повернеться ніколи.

Хто винуватий? У кого спитать?
Немилий чужий край. Як далі жити?
Самій на світі? Краще знову спать.
“Ти, Сонце, можеш мене обігріти?".

Зігріло Сонце бідну  сироту, 
На променях своїх заколисало.
Заснула жінка. І в ту ніч святу
Щасливою у сні вона знов стала…

Марія БАТРАЧЕНКО

#МаріяБатраченко #УніверситетТретьогоВіку