Юлія Ткач після перемоги над росіянкою: "Ставлюся до Росії, як до країни-агресора"

На чемпіонаті Європи зі спортивної боротьби, який завершився в Римі (Італія), жіноча збірна України вигравала медаль за медаллю. Не було тільки найбажанішої – золотої. І вона таки була здобута в останній змагальний день жінок. Саме тою спортсменкою, яка, мабуть, і найбільше її заслуговувала. Капітаном нашої команди, чемпіонкою світу 2014 року, переможницею Європейських ігор 2019 року і тепер вже триразовою чемпіонкою Європи (2011, 2012 і 2020) Юлією Ткач – найтитулованішою українською борчинею сучасності, яка упродовж десятиліття знаходиться в еліті світової боротьби, яка є прикладом для молодого покоління, уособленням української жіночої боротьби і справжньою вітчизняною легендою цього виду спорту. Після повернення в Україну Юлія дала ексклюзивне інтерв’ю для сайту відділення НОК України у Львівській області, в якому детально проаналізувала виступ на чемпіонаті Європи, а також відповіла на інші питання.

– Юлю, зізнайтеся, тільки у фіналі чемпіонату Європи з росіянкою Інною Тружаковою довелося викластись на повну?
– Ні, просто фінал вийшов більш напружений, ніж інші сутички. Адже це все-таки фінальна сутичка. А взагалі, кожна сутичка була важкою. Звичайно, найважче було в фіналі, бо я раніше зустрічалася з Інною багато разів. Хотіла «підсушити» боротьбу, не допустити ніякої помилки і чітко виграти.

– І фактично вам це вдалося. Скажіть, як це виходити на килим проти суперниці, яку до того перемагали усі шість разів?
– Відповідально (Сміється). Я не зважала на те, що перемагала її раніше. Я, напевно, все-таки зациклювалася більше на тому, що я робила для того щоб перемогти, згадувала, які дії в мене виходили найкраще і аналізувала попередні сутички для того щоб ця сутичка вийшла не гіршою, ніж попередні. Тобто не було такого зациклення: «я ж вигравала, а, я вийду зараз і знову виграю». Такого ніколи в мене немає і, напевно, не має бути в спортсмена. Тому що це спорт і в спорті можливо все. І завжди потрібно бути готовим виходити і боротися до кінця.

– До вас наші дівчата здобули чимало срібних і бронзових медалей. Припущу, з усіх боків вас мотивували щоб ви все-таки виграли єдине «золото» для збірної.
– Так, звичайно. Була дуже рада за дівчат по команді, що їм, зокрема, молодим, вдалося проявити себе на цьому чемпіонаті Європи. Мені, як капітану збірної, дуже хотілося здобути «золото», адже я вже перемагала на цих змаганнях. Була відповідальність, усі хотіли «золота» – і тренери, і дівчата. Всі налаштовували мене. Але, напевно, на це не потрібно звертати увагу. Я намагалася бути зосередженою і думати все-таки про боротьбу, а не про результат.

– І те, що суперниця – росіянка, представниця ворожої країни – напевно, так само намагалися відкласти в бік і готуватися як суто до спортивного суперництва?
– Чесно кажучи, так. Без різниці, з ким би я боролася у фіналі, я також хотіла б її перемогти і здобути «золото». Я не акцентувала увагу, що вона саме росіянка, хоча я ставлюся до Росії, як до країни-агресора. І надзвичайно прикро, що в нашій країні відбуваються такі речі.

– Ви поступалися після першого періоду 0:1. Але вийшли на другий і вирвали перемогу. Що важливого почули в перерві від тренерів?
– Тренери мені говорили щоб я додавала в боротьбі, тобто щоб я більше її тримала в напрузі, щоб зробила свою дію. Я по ходу сутички розуміла, що в другому періоді можу включитися ще більше і отримати свої бали. Тому я не панікувала, а спокійно виходила боротися на другий період.

– Суперниці в другому періоді дали попередження за пасивність і почався відлік 30 секунд. Цікаво, що ви не стали в захист, а пішли в атаку і виштовхали суперницю за килим. Це було, мабуть, сюрпризом для неї?
– Чесно кажучи, я також так думаю (Сміється). І тренери навіть казали, що потрібно було дочекатися тих 30 секунд і тоді зробити ще атаку. Тобто я могла би виграти два бали. Але чомусь я тоді відчула, що саме зараз потрібний момент для атаки. Відчула по положенні, по натиску суперниці, що зараз атака пройде. Тому я не стала зважати на відлік пасивності і вирішила пробувати і ризикувати.

– І тоді, за рахунку 1:1, мені здається, були дуже вчасні підказки вашого тренера і чоловіка Олександра Ткача, який не раз кричав щоб ви не зупинялися, а продовжували атакувати. І суперниці ще раз дали попередження за пасивність і вона програла ще один бал.
– Так, Олександр – як мій чоловік і особистий тренер – як ніхто знає, в якій я формі, і як я себе почуваю. І тому я намагаюся дуже дослухатися до нього, я на кожних змаганнях дуже прошу щоб він був поряд, адже саме його підтримка, саме його слова відіграють надзвичайно важливу роль в моїй підготовці. Так, я чула, як він кричав і дійсно намагалася не зупинятися і просто віддатися, як під час останнього бою в житті.

– Олександр під час сутички своїми криками значно переважав свого російського колегу. Як це відчувається, сприймається під час сутички?
– Не кожен борець чує підказки тренера і, мабуть, навіть я не завжди чую їх. Адже боротьба це такий динамічний вид спорту і не завжди навіть тренер з боку може відчути, наскільки суперник створює якусь певну умову, тобто для проведення якоїсь технічної дії або для захисту. Тобто не потрібно надіятись на допомогу зі сторони чи на якусь підказку. Спортсмен повинен бути готовий вийти і боротися сам. Тому що це єдиноборство і на килимі є ти, і є суперник, і є суддя, який буде оцінювати твої дії. Тобто ти повинен вийти і розуміти, що ти хочеш, що ти маєш робити, знати це чітко і вірити в себе. А тренер – це як захисний майданчик. Ти знаєш, що він за тебе горою і вже коли ти десь щось не розумієш, коли десь є відчуття, що, можливо, щось неправильно бачиш, ти можеш тренера спитати, як краще, дослухатися до його порад. Але все-таки потрібно виходити і боротися тобі.

– Юлю, продовжуємо розбирати фінальну сутичку. Була дуже напружена остання хвилина за рахунку 2:1 на вашу користь. Десь за 40 секунд до завершення сутички суперниця зловила вас за ногу, але вам вдалося вирватись. Це був ключовий момент в сутичці?
– Так, я розуміла, що вона буде хотіти зробити якусь атаку, знала, що повинна буду захиститися, потрібно було не прогавити момент. Я дала їй дійти до ніг – це, звичайно, помилка моя, так не можна робити. Тому будемо працювати над заключними хвилинами сутички, над останніми секундами, щоб не давати суперницям можливості зламати хід сутички. Коли вона пройшла, я відчула положення забрати ногу і навіть не до кінця її забрала, бо відчувала, що це було комфортно для мене. Все-таки досвід дається взнаки. Я навіть в програшній для себе ситуації відчувала, що я все-таки протримаюся і в суперниці з того нічого не вийде.

– Після завершення фінальної сутички ви не стримували емоцій і продемонстрували, наскільки важливою була для вас ця перемога. Чим вона особлива для вас?
– Напевно тим, що я вже вікова спортсменка, мені вже 30 років, моя спортивна кар’єра йде до логічного завершення. Це може бути одна з останніх моїх «Європ». І мені було надзвичайно приємно перемогти, довести вкотре, що я є найсильнішою на нашому континенті. Перемогти у 18 і перемогти в 30 – це різні речі (Сміється). Просто тепер знаю справжню ціну перемоги. Тому я і не стримувала емоцій. Це були такі щирі емоції спортсменки. І так ось вийшло емоційно (Сміється).

– Коли робили коло пошани з прапором на килимі і коли стояли на п’єдесталі і співали Гімн України, які тоді у вас були відчуття?
– Напевно, мрія в кожного спортсмена щоб змагання завершувались такою прекрасною ноткою – коли стоїш на п’єдесталі і грає Гімн твоєї країни. В мене аж вийшли сльози на очі, тому що це дуже приємно, це така гордість, що ти представляєш свою країну, що не підвела її. І що твоя праця також є винагороджена. І ти недаремно проливала на килимі і кров, і сльози. Були такі виснажливі тренування, важка підготовка. І не завжди навіть все виходило – і на тренуваннях, і на змаганнях. Взагалі такий важкий сам процес, етап підготовки і все закінчилося золотою нагородою. Це просто така ейфорія, яка розриває душу. Це дуже приємно і прекрасна можливість. І дякую Богові за ту можливість, що я мала її, стояти і співати Гімн держави і бігати з прапором. Адже бігати з прапором коло пошани має право лише чемпіон. І це дуже почесно бігати з прапором своєї країни.

– Попри те, що на килимі ви одні проти своїх суперниць, але такі перемоги, це перемоги всієї команди. Зараз маєте можливість назвати всіх, хто долучився до неї.
– Справді, спортсмен не може бути сам по собі. Завжди за його спиною є ціла команда, тому хотілось би подякувати перш за все і тренерам (особистим – Олександру Ткачу і Юрію Копитку, і тренерам збірної), лікарю, масажистці, всій нашій Асоціації спортивної боротьби, яка допомагає нам готуватися, дає нам можливість розкритися, як спортсменам, реалізуватися, як спортсменам і створює найкращі умови для нас.

Також при нагоді хочу подякувати своєму клубу у Львові «Лідер-Львів», членам клубу, президенту клубу Юрію Богдановичу Копитку, всім хлопцям, які допомагають мені в підготовці.

– Юлю, щоб потрапити на чемпіонат Європи вам довелося виграти жорстку внутрішню конкуренцію в киянки Ірини Коляденко. Все вирішилося у “бронзовому фіналі” в середині січня на турнірі в Римі. Пригадайте, як далася вам та важлива перемога над головною конкуренткою на внутрішній арені.
– Я розуміла відповідальність, що мені потрібно перемагати, адже якщо не переможу, то втрачу шанс поїхати на чемпіонат Європи. Також намагалася не зробити ніякої помилки, вийти спокійно і перемогти. Іра мене добре знає, на зборах ми разом тренуємося, вона мене вивчає, як суперницю, я її. Тому все вийшло добре, ми з тренером побачили мої помилки і намагалися над ними працювати вже до чемпіонату Європи. Це був як етап підготовки, тому я була не в найкращій формі. Перемогла, завдання виконала, тому була рада.

– Вам 30 років, і, як ви кажете, є віковою спортсменкою. А на килимі доводиться зустрічатися з юніорками, значно молодшими за вас, часом зухвалими, різкими, які можуть і за волосся смикнути, і по обличчі вдарити. Як реагуєте на таке?
– О, я також це можу і не гірше, ніж молоде покоління (Сміється). Я розумію, що це робиться, коли ти не можеш перемогти, коли не можеш перемогти чесно, ти починаєш шукати якісь лазівки щоб перемогти нечесно. Так, я вікова спортсменка, досвідчена спортсменка, можна назвати багато плюсів у мою сторону також. Як кажуть «Мої роки, моє багатство», так що я багата роками, багата досвідом, маю свою основну ціль в житті і я до неї йду. В збірній нас вважають трішечки пенсіонерами. Ніхто не хоче нас образити, говориться це жартома і це підкреслює наш статус дорослих спортсменок, що ми маємо навпаки заряджати і показувати приклад молодому поколінню. Бували і старші спортсменки, які вигравали олімпійські медалі, ставали чемпіонками світу, Європи. 30 років – це не такий вже страшний вік у вільній боротьбі. Будемо говорити, що я не стара, а досвідчена спортсменка (Сміється).

– 19-22 березня в Будапешті відбудеться Європейський кваліфікаційний турнір до Олімпійських ігор. Всі думки тепер пов’язані з ним?
– Так, це основна ціль. Адже я борюся в олімпійській категорії і мені не вдалося в Казахстані на торішньому чемпіонаті світу взяти ліцензію, що дуже прикро. Моє основне завдання – здобути ліцензію для права участі в Олімпійських іграх. І навіть чемпіонат Європи розглядався, як підготовка до кваліфікаційного турніру. Тому буду працювати і викладатися по максимуму, робити все можливе, що залежить від мене, боротися на всі 100% і вірити в свою перемогу.

Джерело - Відділення НОК України у Львівській області

#ЮліяТкач #ВільнаБоротьба

Додати коментар

Ваше ім’я:
Текст:

Читайте також

У чемпіонки світу, ковельчанки, Юлії Ткач викрали авто, яке їй подарували на 30-річчя кілька днів тому

У чемпіонки світу, ковельчанки, Юлії Ткач викрали авто, яке їй подарували на 30-річчя кілька днів тому
Це сталося вночі у Львові, де нині проживає спортсменка. 26 вересня вона відзначила ювілей і про подарунок від коханого чоловіка написала у соцмережі. Сьогодні подарована Мазда зникла з платної парковки.