Того похмурого дня єдиним сонцем на вулиці були наші з подругою усміхнені обличчя. Ми йшли до магазину, з наміром закупитись продуктами, продати підручник та і просто поговорити.

- Уявляєш, - каже подруга, клацаючи щось ні телефоні, - я в Тіктоці ТАКЕ відео бачила!

Ми починаєм дивитись те, що вона зберегла до своєї колекції відео.

Біля магазину стоїть велике підприємство, яке давить олію з ріпаку. Аромати там завжди стоять такі, що хочеться засунути два пальці в горло і залишити весь обід на дорозі. Ми заходимо до магазину і замовкаємо - сюди потрібно заходити, як в бібліотеку, тихо, а то продавчині будуть косо дивитись, наче ти пограбував її, спалив сарай, а тепер ще й говориш. Подруга бере їжу, розраховується і ми йдемо геть. По дорозі вона мені нагадує, що головна ціль нашої подорожі, це продати хрестоматію із зарубіжної літератури нашій знайомій. Ми зупиняємося біля воріт і подруга телефонує знайомій, однак виявляється, що та десь гуляє і приїде лише за двадцять хвилин. Ми чекаємо. Розмовляємо, сміємось. Подруга знову дзвонить, але знайома ще не їде і говоре, що зараз домовиться з кимось з родичів, аби вони винесли готівку та забрали книгу. Ніхто не виходить. Мені набридає стояти і я іду до великого каменю, що лежав під маленькою сливою. Я сідаю на нього. Він холодний і трішки вологий. Тоді я стаю на нього ногами, а руками берусь за суху гілку нещасної сливи.

- Дивись не впади. - Говорить моя подруга.

- Я легка, як пушинка! - Промовляю я і в той же час гілка гучно хрускає і я лечу.

Відкривши очі, бачу, що я на землі, а гілка валяється поруч. Подруга вибухає реготом, а я поспіхом встаю, проговорюючи, що нічого тут смішного немає. Поки я ганебно тікаю з місця злочину на інший бік вулиці, вона не може зупинити сміх. Я теж поволі починаю усміхатись, хоча і відчуваю провину за скоєне. Стою в високій траві, біля такого ж великого каменю і спостерігаю. Ворота нарешті відкрились, вийшов молодший брат знайомої. Віддав гроші, забрав підручник і пішов назад, нічого не помітивши. Подруга підійшла до мене з широченною посмішкою. Я останній раз глянула на гілку і ми забрались геть, наче її там ніколи і не було.