Спасибі тобі, Герою. Ковельчани віддали останню шану Руслану Мазурику
Війна щодня нагадує нам про свою жорстоку ціну. Вона забирає життя не лише на передовій — часто смерть приходить через біль, втому, психологічне виснаження, яке з часом стає нестерпним тягарем для воїнів.
19 липня у місті Суми зупинилося серце солдата Руслана Вадимовича Мазурика — водія-електрика 1-го відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем в/ч А 5003.
Сьогодні ковельчани провели в останню земну дорогу молодого воїна, якому тепер назавжди 28. Попрощатися з Русланом прийшли рідні, друзі, представники влади, жителі громади — ті, хто не залишився осторонь цієї болючої втрати. Про це повідомляє офіційний сайт Ковельської міської ради.
Руслан народився 19 березня 1997 року в Ковелі. Навчався до 9 класу в ЗОШ №10, після чого здобув професію водія у Луківському професійно-технічному училищі.
Від самого дитинства хлопець був оточений теплом і турботою родини. Його виховували батьки, бабуся й дідусь, які дуже любили свого сина й онука. Однак доля виявилася надзвичайно жорстокою — один за одним Руслан утратив найдорожчих. Відійшли у вічність бабуся й дідусь, згодом від хвороби померла мама, пізніше — тато. Не стало й двох дядьків — братів мами і тата, які були для Руслана дуже близькими людьми.
На той час хлопцеві було лише 17. Пережити стільки втрат у юному віці — надзвичайне випробування. Найближчими людьми для нього стали брат Любомир та його дружина Ірина, які всіляко підтримували Руслана, допомагали йому. Коли в них народився син Марко, Руслан з великою ніжністю ставився до маленького племінника.
Після училища хлопець проходив строкову службу у внутрішніх військах. Повернувшись додому, працював у сфері будівництва та займався ремонтами. Життя було різне — непросте, не завжди передбачуване. Бували періоди, коли хлопець замикався в собі. Але всі, хто знав Руслана, відзначають його доброту, спокійний характер, внутрішню порядність.
Коли у грудні минулого року він отримав повістку — став до лав Збройних Сил України. Пройшов навчання на мінера, а згодом опанував роботу з безпілотними системами. У телефонних розмовах із братом казав, що йому подобається служба, поважав командира, мав хороших побратимів. Ділився пережитим, не приховував страхів і тривог.
Війна — важке випробування. Моральне навантаження, постійна тривога, стрес і відсутність повноцінного відпочинку з часом підкошують навіть найміцніших. Серце Руслана не витримало.
Світла пам’ять!
19 липня у місті Суми зупинилося серце солдата Руслана Вадимовича Мазурика — водія-електрика 1-го відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем в/ч А 5003.
Сьогодні ковельчани провели в останню земну дорогу молодого воїна, якому тепер назавжди 28. Попрощатися з Русланом прийшли рідні, друзі, представники влади, жителі громади — ті, хто не залишився осторонь цієї болючої втрати. Про це повідомляє офіційний сайт Ковельської міської ради.
Руслан народився 19 березня 1997 року в Ковелі. Навчався до 9 класу в ЗОШ №10, після чого здобув професію водія у Луківському професійно-технічному училищі.
Від самого дитинства хлопець був оточений теплом і турботою родини. Його виховували батьки, бабуся й дідусь, які дуже любили свого сина й онука. Однак доля виявилася надзвичайно жорстокою — один за одним Руслан утратив найдорожчих. Відійшли у вічність бабуся й дідусь, згодом від хвороби померла мама, пізніше — тато. Не стало й двох дядьків — братів мами і тата, які були для Руслана дуже близькими людьми.
На той час хлопцеві було лише 17. Пережити стільки втрат у юному віці — надзвичайне випробування. Найближчими людьми для нього стали брат Любомир та його дружина Ірина, які всіляко підтримували Руслана, допомагали йому. Коли в них народився син Марко, Руслан з великою ніжністю ставився до маленького племінника.
Після училища хлопець проходив строкову службу у внутрішніх військах. Повернувшись додому, працював у сфері будівництва та займався ремонтами. Життя було різне — непросте, не завжди передбачуване. Бували періоди, коли хлопець замикався в собі. Але всі, хто знав Руслана, відзначають його доброту, спокійний характер, внутрішню порядність.
Коли у грудні минулого року він отримав повістку — став до лав Збройних Сил України. Пройшов навчання на мінера, а згодом опанував роботу з безпілотними системами. У телефонних розмовах із братом казав, що йому подобається служба, поважав командира, мав хороших побратимів. Ділився пережитим, не приховував страхів і тривог.
Війна — важке випробування. Моральне навантаження, постійна тривога, стрес і відсутність повноцінного відпочинку з часом підкошують навіть найміцніших. Серце Руслана не витримало.
«Ми щодня втрачаємо найкращих. І не завжди смерть на війні — це поранення чи снаряд. Це ще й психологічні травми, які не видно зовні. Руслан — наш Герой. Його історія — це правда про війну. Світла пам’ять Захиснику і глибока вдячність від усієї громади. Щирі співчуття рідним та усім, хто знав і любив цього хлопця», — сказав міський голова Ігор Чайка.Поховали Руслана Мазурика на Алеї Героїв міського кладовища.
Світла пам’ять!
