Ковельська громада попрощалася із Захисником України Валентином Колочуном
Ковельська громада попрощалася із Захисником України Валентином Колочуном. Провести воїна в останню земну дорогу до собору Благовіщення Пресвятої Богородиці прийшли його рідні, друзі, побратими, представники міської влади та мешканці громади.
Валентин Колочун народився 19 вересня 1979 року в Ковелі. Тут минули його дитячі та юнацькі роки, він навчався у школі №7.
Рідні згадують Валентина як щиру та компанійську людину, яка завжди була оточена друзями. Він любив футбол, спілкування, умів підтримати та допомогти. Змалку знав, що таке праця і відповідальність.
Мама Валентина, Ніна Федосіївна, сама виховувала двох синів. Коли старшому Валентину було одинадцять років, а молодшому Тимуру — сім, у родині з’явився вітчим Олександр. Він став для хлопців близькою людиною — другом, порадником і надійною підтримкою.
Після дев’ятого класу Валентин вступив до Старовижівського ПТУ, де здобув професію електрозварника. Згодом проходив строкову військову службу у десантних військах на Одещині.
Саме під час служби проявилися його відповідальність, сумлінність та лідерські якості. Про це свідчили численні подяки від командування та присвоєне Валентину звання молодшого сержанта.
Після армії чоловік їздив на заробітки та працював на будівництві у Польщі. Не боявся важкої праці, а найбільше цінував свою родину, про яку постійно дбав.
З початком повномасштабної війни Валентин добровільно долучився до війська. Він став до лав захисників України, служив у саперній групі та виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку.
Про свою службу на передовій мамі майже не розповідав, намагаючись її берегти. Навіть вирушаючи на черговий бойовий вихід, заспокоював: «Ми з хлопцями йдемо на риболовлю».
Ніна Федосіївна розуміла, що насправді означають ці слова, однак приймала таку турботу сина. За ними стояли його любов до мами та бажання не додавати їй тривоги.
Коли мав можливість, Валентин телефонував додому та надсилав голосові повідомлення. Для його мами ці записи залишаться безцінною пам’яттю про сина.
Воїн також розповідав рідним про людей, яких зустрічав на Запоріжжі. З теплом згадував місцевих мешканців, які підтримували військових і допомагали їм.
Перед останнім бойовим завданням Валентин, як завжди, зателефонував мамі. Цього разу бій був надзвичайно важким. Під час ворожого обстрілу позицій воїн отримав численні поранення.
Побратими евакуювали його з поля бою та доправили до лікарні. Медики боролися за життя Захисника, однак врятувати його не вдалося.
25 серпня у Дніпрі, в обласній клінічній лікарні імені Мечникова, зупинилося серце стрільця штурмового спеціалізованого батальйону військової частини А1619, молодшого сержанта Валентина Колочуна. Йому було 46 років.
Поховали Валентина Колочуна на Алеї Героїв міського кладовища.
Щирі співчуття мамі Ніні Федосіївні, вітчиму Олександру Володимировичу, брату Тимуру, рідним та близьким Захисника.
Вічна пам’ять і шана Валентину Колочуну — Захиснику України.
Валентин Колочун народився 19 вересня 1979 року в Ковелі. Тут минули його дитячі та юнацькі роки, він навчався у школі №7.
Рідні згадують Валентина як щиру та компанійську людину, яка завжди була оточена друзями. Він любив футбол, спілкування, умів підтримати та допомогти. Змалку знав, що таке праця і відповідальність.
Мама Валентина, Ніна Федосіївна, сама виховувала двох синів. Коли старшому Валентину було одинадцять років, а молодшому Тимуру — сім, у родині з’явився вітчим Олександр. Він став для хлопців близькою людиною — другом, порадником і надійною підтримкою.
Після дев’ятого класу Валентин вступив до Старовижівського ПТУ, де здобув професію електрозварника. Згодом проходив строкову військову службу у десантних військах на Одещині.
Саме під час служби проявилися його відповідальність, сумлінність та лідерські якості. Про це свідчили численні подяки від командування та присвоєне Валентину звання молодшого сержанта.
Після армії чоловік їздив на заробітки та працював на будівництві у Польщі. Не боявся важкої праці, а найбільше цінував свою родину, про яку постійно дбав.
З початком повномасштабної війни Валентин добровільно долучився до війська. Він став до лав захисників України, служив у саперній групі та виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку.
Про свою службу на передовій мамі майже не розповідав, намагаючись її берегти. Навіть вирушаючи на черговий бойовий вихід, заспокоював: «Ми з хлопцями йдемо на риболовлю».
Ніна Федосіївна розуміла, що насправді означають ці слова, однак приймала таку турботу сина. За ними стояли його любов до мами та бажання не додавати їй тривоги.
Коли мав можливість, Валентин телефонував додому та надсилав голосові повідомлення. Для його мами ці записи залишаться безцінною пам’яттю про сина.
Воїн також розповідав рідним про людей, яких зустрічав на Запоріжжі. З теплом згадував місцевих мешканців, які підтримували військових і допомагали їм.
Перед останнім бойовим завданням Валентин, як завжди, зателефонував мамі. Цього разу бій був надзвичайно важким. Під час ворожого обстрілу позицій воїн отримав численні поранення.
Побратими евакуювали його з поля бою та доправили до лікарні. Медики боролися за життя Захисника, однак врятувати його не вдалося.
25 серпня у Дніпрі, в обласній клінічній лікарні імені Мечникова, зупинилося серце стрільця штурмового спеціалізованого батальйону військової частини А1619, молодшого сержанта Валентина Колочуна. Йому було 46 років.
Поховали Валентина Колочуна на Алеї Героїв міського кладовища.
Щирі співчуття мамі Ніні Федосіївні, вітчиму Олександру Володимировичу, брату Тимуру, рідним та близьким Захисника.
Вічна пам’ять і шана Валентину Колочуну — Захиснику України.
