Ковель попрощався з нацгвардійцем Володимиром Якимовичем, який загинув на Донеччині
У Ковелі попрощалися із земляком, нацгвардійцем Володимиром Якимовичем, який загинув на війні. Провести Захисника в останню земну дорогу прийшли рідні, друзі, побратими та мешканці громади.
Володимир зростав у великій і дружній родині. Він та його сестра Ірина були двійнятами, а ще дві сестри — Тетяна та Олена — близнюки. Рідні згадують Володимира як доброго, щирого та безвідмовного чоловіка.
Навчаючись у ЗОШ №12, Володимир був хорошим учнем, особливий інтерес у нього викликала хімія. Після школи він почав самостійно заробляти на життя: працював на будівництвах, їздив на заробітки за кордон, трудився на пилорамі та закінчив водійські курси.
17 лютого 2026 року Володимира мобілізували до лав Сил оборони України. Він служив у 20-й бригаді оперативного призначення Національної гвардії України «Любарт».
Володимир був водієм автомобільного взводу підвозу. Окрім основних обов’язків, він опанував керування наземним роботизованим транспортним засобом. За його допомогою доставляв на передові позиції спорядження та провізію, а також евакуйовував важкопоранених побратимів.
Виконувати ці завдання доводилося під ворожим вогнем. Від уміння та витримки Володимира нерідко залежали життя інших військовослужбовців.
Про війну нацгвардієць неохоче розповідав рідним. Натомість іноді надсилав їм відео, які вони з побратимами знімали під час виїздів на бойові завдання. На кадрах — міста та села, спустошені й знищені російськими військами.
Навіть перебуваючи на фронті, Володимир намагався підтримувати зв’язок із сім’єю. Телефоном цікавився справами племінників, розпитував про їхнє навчання та знаходив час для коротких розмов із рідними.
Вранці 3 вересня він зателефонував сестрі Ірині, яка саме повернулася з-за кордону. Володимир привітав її та свого племінника Сергія, якому цього дня виповнилося 25 років. Ця розмова стала останньою.
Наступного дня родина отримала звістку про загибель Володимира. Водій 2-го відділення автомобільного взводу підвозу військово-технічного майна 2-ї автомобільної роти автотранспортного батальйону військової частини 3009 загинув 3 вересня поблизу населеного пункту Бокове Покровського району на Донеччині.
Одним із останніх спогадів, що залишився у рідних, стало коротке відео з фронту. На ньому Володимир усміхається та махає рукою в камеру. Тепер цей простий жест вони сприймають як прощання, про яке тоді ще ніхто не знав.
Під час прощання з воїном у соборі Благовіщення Пресвятої Богородиці секретар міської ради Оксана Багнова сказала:
Від імені Ковельської громади Оксана Багнова висловила співчуття мамі Героя Галині Василівні, сестрам Ірині, Олені та Тетяні, їхнім сім’ям, а також усім рідним і друзям Володимира.
Про Захисника, його побратимів та силу українського війська під час прощання говорив один із військовослужбовців, який служив поруч із Володимиром:
«Володимир був одним із тих, без кого не існує військо, людиною, яка на цих судинах доріг привозила все, щоб армія функціонувала, щоб цей організм міг боротися проти тої зарази, яку ми повинні винищити і забути про її існування. Ми не зупинимося з нашими побратимами, як і не зупинилися наші предки, які воювали в цих лісах. Такі ж Володимири, такі ж хлопці, які зараз стоять на передовій. Це наша спадковість. Ми — воїни за походженням і за силою своєю. Ми спираємося на свою землю і ми її не віддамо. І ми будемо пам’ятати всіх, хто поліг за свою землю, за свої сім’ї».
Володимира Якимовича поховали на Алеї Героїв міського кладовища.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Володимир зростав у великій і дружній родині. Він та його сестра Ірина були двійнятами, а ще дві сестри — Тетяна та Олена — близнюки. Рідні згадують Володимира як доброго, щирого та безвідмовного чоловіка.
Навчаючись у ЗОШ №12, Володимир був хорошим учнем, особливий інтерес у нього викликала хімія. Після школи він почав самостійно заробляти на життя: працював на будівництвах, їздив на заробітки за кордон, трудився на пилорамі та закінчив водійські курси.
17 лютого 2026 року Володимира мобілізували до лав Сил оборони України. Він служив у 20-й бригаді оперативного призначення Національної гвардії України «Любарт».
Володимир був водієм автомобільного взводу підвозу. Окрім основних обов’язків, він опанував керування наземним роботизованим транспортним засобом. За його допомогою доставляв на передові позиції спорядження та провізію, а також евакуйовував важкопоранених побратимів.
Виконувати ці завдання доводилося під ворожим вогнем. Від уміння та витримки Володимира нерідко залежали життя інших військовослужбовців.
Про війну нацгвардієць неохоче розповідав рідним. Натомість іноді надсилав їм відео, які вони з побратимами знімали під час виїздів на бойові завдання. На кадрах — міста та села, спустошені й знищені російськими військами.
Навіть перебуваючи на фронті, Володимир намагався підтримувати зв’язок із сім’єю. Телефоном цікавився справами племінників, розпитував про їхнє навчання та знаходив час для коротких розмов із рідними.
Вранці 3 вересня він зателефонував сестрі Ірині, яка саме повернулася з-за кордону. Володимир привітав її та свого племінника Сергія, якому цього дня виповнилося 25 років. Ця розмова стала останньою.
Наступного дня родина отримала звістку про загибель Володимира. Водій 2-го відділення автомобільного взводу підвозу військово-технічного майна 2-ї автомобільної роти автотранспортного батальйону військової частини 3009 загинув 3 вересня поблизу населеного пункту Бокове Покровського району на Донеччині.
Одним із останніх спогадів, що залишився у рідних, стало коротке відео з фронту. На ньому Володимир усміхається та махає рукою в камеру. Тепер цей простий жест вони сприймають як прощання, про яке тоді ще ніхто не знав.
Під час прощання з воїном у соборі Благовіщення Пресвятої Богородиці секретар міської ради Оксана Багнова сказала:
«Сьогодні ми проводжаємо людину, яка виконувала свій військовий обов’язок і до останнього залишалася вірною Україні. Для громади це ще одна страшна втрата, а для родини — біль, який неможливо виміряти словами. Ми завжди пам’ятатимемо, якою ціною виборюється наша свобода».
Від імені Ковельської громади Оксана Багнова висловила співчуття мамі Героя Галині Василівні, сестрам Ірині, Олені та Тетяні, їхнім сім’ям, а також усім рідним і друзям Володимира.
Про Захисника, його побратимів та силу українського війська під час прощання говорив один із військовослужбовців, який служив поруч із Володимиром:
«Володимир був одним із тих, без кого не існує військо, людиною, яка на цих судинах доріг привозила все, щоб армія функціонувала, щоб цей організм міг боротися проти тої зарази, яку ми повинні винищити і забути про її існування. Ми не зупинимося з нашими побратимами, як і не зупинилися наші предки, які воювали в цих лісах. Такі ж Володимири, такі ж хлопці, які зараз стоять на передовій. Це наша спадковість. Ми — воїни за походженням і за силою своєю. Ми спираємося на свою землю і ми її не віддамо. І ми будемо пам’ятати всіх, хто поліг за свою землю, за свої сім’ї».
Володимира Якимовича поховали на Алеї Героїв міського кладовища.
Вічна пам’ять і слава Герою!
