15 липня - день українських миротворців

15 липня - день українських миротворців. Це дуже молоде свято, яке було започатковано лише в 2013 році. Однак, українські миротворці беруть участь в міжнародних миротворчих операціях вже близько 20 років.

Вони були членами міжнародних місій ООН на території Лівану, Іраку, Афганістану, Анголи, Косово, Ліберії, Сьєрра-Леоне, Конго, Кот-д'Івуару, Судану, Грузії, колишньої Югославії та інших країн.

У складі миротворчої місії в Іраку перебував й ковельчанин - Олег Матіжев. Він народився і виріс у Ковелі, пройшов війну в Афганістані, де отримав орден «Червоної зірки» і медаль «За відвагу». Був командиром 72-го окремого механізованого батальйону 7-ої ОМБр. Загинув 9 січня 2005 року. Цей день став найкривавішим ​​в історії українського контингенту в Іраку. О 12:00 в районі м. Ес-Сувейра прогримів потужний вибух, що забрав життя восьми військовослужбовців 7-ї ОМБр. Серед них - підполковник Олег Вікторович Матіжев. Йому було лише 40 років. Він був одружений та виховував двох синів. Похований у м. Хмельницькому, звідки родом його дружина.

Вибух стався, коли наші сапери готувалися знищити величезний запас боєприпасів, у тому числі кілька десятків авіабомб, конфіскованих у іракських бойовиків. Семеро людей загинуло на місці, восьмий помер у госпіталі. Шестеро людей поранено. У числі загиблих була жінка - санітарний інструктор Віра Петрик.

На місці трагедії виявлено сліди вибухового пристрою, який було встановлено між двома авіабомбами. Загиблих посмертно нагородили орденами «За мужність» І-го ступеня. Через рік у Житомирі поставили пам'ятник миротворцям. Крім того, на території колишнього табору «Zulu» поблизу містечка Ес-Сувейра за кошти місцевих шейхів встановлено обеліск пам’яті загиблим в Іраку українцям.

Шанують пам'ять підполковника Олега Матіжева й у Ковелі. Його ім'я висічене на стелі загиблих воїнів-інтернаціоналістів, що у парку Слави. А у 2016 році у Ковелі перейменували на його честь вулицю Суворова.

Олег Матіжев був вимогливим до себе і підлеглих. Суворим, але справедливим. Він знав, з чим реально доведеться мати справу його батальйону в далекій східній країні, і тому готував своїх підлеглих якнайкраще.

Сержант Микола Шевяков згадує свого командира:
«Мабуть, як і для більшості тих, хто пройшов Афган, слова «останній» в лексиконі підполковника Матіжева не існувало. Проте одного разу він все-таки це слово мимоволі вжив. Як виявилося — востаннє... Комбат цигарок не палив, але інколи міг побалувати себе кубинською сигарою. А ще Олег Матіжев відпустив справжні арабські вуса. Одного разу після телефонних переговорів з дружиною він сказав, що «екватор» перебування в Іраку вони вже пройшли, дні до ротації почали йти «в мінус» і час звикати до мирного життя. Отже, настав час збрити вуса і кинути звичку палити, бо дружині що вуса, що пристрасть до сигар — не дуже подобались. І раптом, думаючи про щось своє, Матіжев дістав з коробки сигару і мимоволі кинув: «Це моя остання сигара…» Шевяков, який стояв в ту хвилину поряд і почув від комбата не характерне для нього слово, з острахом запитав: «Як остання?», на що Олег Вікторович винувато посміхнувся і поправив себе: «Та ні, обмовився — крайня». А за лічені дні комбата не стало».

Олег Матіжев зіграв важливу роль й у житті Надії Савченко.
«Коли 2004 року комплектували контингент в Республіку Ірак, Надія так би і не поїхала в місію, якби за неї не вступився комбат Олег Матіжев. «Мені потрібні такі бійці, як вона», – сказав підполковник. Надія стала першою жінкою в історії діяльності українських миротворців, яка потрапила на бойову посаду стрілець-гранатоментник. Її підрозділ – 3-тя рота 72-го окремого механізованого батальйону – базувався в одній із найгарячіших точок – поблизу Ес-Сувейри. Кожен виїзд – це потенційна небезпека. Перебуваючи в такій обстановці, мимоволі починаєш замислюватися над сенсом життя та духовними цінностями. На той час Надія Савченко не була охрещеною. Тож вирішила пройти обряд. За хрещених батьків були комбат Олег Матіжев та санінструктор роти Віра Петрик. Вони підтримували Надію весь час і стали їй рідними людьми. Трагедія 9 січня 2005 року під Ес-Сувейрою забрала життя її хрещених батьків. Надія шукала підполковника Матіжева та старшого сержанта Петрик серед пошматованих тіл. Таку картину не витримували чоловіки, а вона змогла. Сама готувала їхні тіла до відправки на Батьківщину».

Щороку 9 січня, в день загибелі товаришів, офіцери, прапорщики і солдати 72-го окремого механізованого батальйону приїздять до Хмельницького, де похований комбат Олег Матіжев та командир саперного взводу Юрій Заграй. Йдуть на цвинтар, щоб вшанувати пам’ять бойових друзів. Вони кладуть на могилу комбата сигару, ніби згадуючи його слова про «останню».


Джерела:


Український мілітарний портал

Військо України
Українська миротворча місія

Авторизуватися

Вперше на KovelPost? Приєднуйтесь

KovelX - безкоштовні оголошення

Photo KovelX
100 грн.
Photo KovelX
80 грн.
Photo KovelX
50 грн.
Photo KovelX
200 грн.
Photo KovelX
50 грн.
Photo KovelX
100 грн.
Photo KovelX
150 грн.
Photo KovelX
150 грн.
Photo KovelX
1 000 грн.
Photo KovelX
100 грн.
Photo KovelX
50 грн.
Photo KovelX
150 грн.
Photo KovelX
990 грн.
Photo KovelX
1 600 грн.
Photo KovelX
300 грн.

Читайте нас також: