У Ковелі презентували виставу-диптих «Несказане лишилось несказанним» за мотивами історичних романів Ліни Костенко ФОТО ВІДЕО
«Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі…»
Ліна Костенко
Поезія нашої видатної сучасниці, талановитої поетеси Ліни Костенко – матеріал для глибоких роздумів небайдужої людини, до того ж освіченої, здатної до самовдосконалення, до філософського осмислення буття. Її твори зачаровують своєю неповторністю, глибиною, ліризмом, змушують замислитись, на перший погляд, над простими речами. Історичні романи у віршах «Берестечко», «Маруся Чурай» пронизані ідеями символічного двобою життя і смерті, тимчасовості і вічності, де глибинно розкриті яскраві образи, трагедії і гармонії, властиві українській землі, але співзвучні загальнолюдським.
Саме ці фактори передували новаторському прочитанню вищезгаданих творів й переросли у непересічне явище - виставу-диптих «Несказане лишилось несказанним», презентоване широкому загалу 26 листопада 2018 року Ковельським аматорським театром-студією «10 ряд 10 місце» (режисер-постановник Альона Малюга-Мельникова).
Ідея об’єднати два віршовані романи (абсолютно не адаптовані для театральної постановки) здавалась зухвалою, адже до сьогодні таких прикладів просто не існувало! Проте нестримне бажання режисера й титанічні зусилля акторів-аматорів подолали усі складнощі. Почалися репетиції, впродовж яких доводилося зануритися у глибину образів Ліни Костенко, відчути оту складну, щедру на добро, спраглу до щастя й волі українську душу…
Було складно, часом нестерпно, не все вдавалося, не все можна було втілити, адже важливими були, здавалося б, дрібні деталі – світло, звук, реквізит, костюми та ін. Проте професійне «бачення» і переконливе трактування режисера неймовірно надихнули студійців, дозволяючи «приміряти» на себе дух епохи ХVII століття, опрацьовуючи в деталях емоційний стан, інтонації, міміку, жести, внутрішні переживання героїв.
У день прем’єри хвилювання усіх учасників театру-студії просто зашкалювало! Особливо складно було Альоні Олексіївні, бо вона акумулювала в собі не лише режисуру, постановку, сценарій, а й головну роль – роль безвинно звинуваченої та засудженої до страти дівчини-піснетворки Марусі Чураївни.
Продзвенів останній театральний дзвінок, відкрилася куліса – і все… Почалося… 25 акторів відчули себе єдиним творчим «організмом», що проживав своє життя перед глядачем, віддаючи усі сили, старання й таланти на розсуд…
Перші хвилини постановки, підсилені важкою, тривожною музикою, розкрили весь розпач Богдана Хмельницького (Михайло Бразінський), монологи якого перепліталися із викривальними репліками козаків.
Не визнаючи фальшивих почестей, публічного лицемірства, покірних компромісів гетьман скрушно схиляв голову перед усім народом, кажучи: «Не врятував тебе я, Україно…». У голосі актора раз по раз бриніли інтонації зворушливого каяття, переживання як особистої драми поразки під Берестечком, глибокого занепокоєння долею України.
Козацька старшина іронічно дорікала Хмелю: «Все мусив ти передбачати… Розп’ято нас між заходом і сходом…», на що гетьман, піднявши булаву, гордо звернувся до своєї Долі: «Чекай в Чигирині!». І справжнім волелюбним вибухом пролунало – «Життя людського строки стислі, немає часу на поразку!».
Змінилося світло, музичний фон, декорації… І ось ми вже в наступній сцені спостерігаємо за діалогом Бобренчихи (Ольга Пірожик) з сином Григорієм (Роман Вітрик). Мати дорікає за безгрошів’я, зламаний віз, повітку, висловлюючи сподівання про багату невістку. На що Гриць безпечно відповідає, мовляв, є «хліб й до хліба, поле і воли… А гроші? Он, у горщику під лавою». Бобренчиха, розсердившись, мало не проклинає сина за його наміри бути з «чаклункою» (тобто, Марусею).
Звуки села заполонили залу, молодь гуртується до вечорниць. Дівчата з парубками спостерігають сцену – входить Маруся, за нею Гриць з Галею Вишняківною (Марта Добровольська)… «Німе» заціпеніння порушує запальний український танець.
Перед нами постає Маруся – стривожена, котра не може змиритися із зрадою коханого. Несподівано Гриць приходить до дівчини зі словами прощення і каяття… Маруся в розпачі проганяє Григорія, не давши згоди на одруження. Повисло у повітрі питання: «А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!»...
І в наступні хвилини Гриць, не витримавши відмови коханої, випиває зілля й падає долілиць… Маруся заголосила: «Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє»…
Перед глядачами розгортається сцена суду над Чураївною, де односельці звинувачують Марусю у вбивстві козака Григорія Бобренка. Бобренчиха, сусіди, куми – усі в один голос вимагають покарання чаклунці. І тільки кволий голос матері (Марія Богданович) доводить високому магістрату (Володимир Солов’янчик, Олександр Поліщук), що «чужа душа – то тихе море сліз».
Сусідка Чураїв (Олена Волчук) стає на захист підсудної, розкриваючи інші сторони життя Марусі й Гриця. Закоханий у дівчину козак Іван Іскра (Юрій Дацюк) закликає усіх присутніх згадати: «Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа»… У тиші прозвучав жахливий вирок: «Маруся має бути скарана на горлі»…
На порожній сцені, у напівтемряві з’являється Маруся. Її монолог у в’язниці - це гірка й трагічна сповідь дівчини, яка мала дар від Бога: не тільки дар співати й складати пісні, але дар кохати. Із завмиранням серця глядачі спостерігали за щирими роздумами дівчини, за її нездійсненними сподіваннями, за чистими спогадами й надіями… Здавалося, усі відчули, як торкнулася грат душа Чураївни із сповненим душевного болю вигуком: «Це вперше, Грицю!... Що я тебе в похід не проведу!».
Маруся - тендітна, чутлива, неймовірно талановита, готувалася до страти. Це було дуже проникливо і правдиво. Кожна репліка була дотична серцю, знаходила емоційний відгук…
Скільки граней у цьому образі вдалося відтворити виконавиці головної ролі Альоні Малюзі – судити глядачам. Болісні переживання особистої драми, що крок за кроком розгортають перед нами трагедію покинутої, зрадженої, знеславленої дівчини, доводять нам, наскільки глибоким є прочитання актрисою надзвичайно складної ролі Марусі з її духовним буттям понад своїм часом.
Апогеєм вистави стала сцена страти. «Аж грухнуло в Полтаві: - Везуть Марусю!» Поодинокі репліки городян розривають німу тишу: «Іде під зашморг, а диви яка… Ну, от скажіте, людоньки, навіщо такій убивці та така краса?.., межуючи з прокльонами Бобренчихи: «Та щоб над нею обвалилась твердь!» - Побійся Бога, вона йде на смерть…»
Лише крок відділяв Марусю від зашморгу, аж раптом вигук вершника спинив страту… Чураївна залишається живою, але вона вже мертва, душа її вмерла разом із коханим і похована разом із ним. Тільки матері вдається вернути доньку до цього світу. «От бачте, мамо, все і обійшлося…»
Оплески залу тільки додали моменту напруження. Усі актори театру у фінальній сцені схилися перед українською Сафо, як називали Марусю літературознавці.
Надзвичайну і неповторну атмосферу протягом усієї вистави створював голос автора - Оксани Мизовець, яка, безумовно, теж проживала всі події на сцені разом з акторами і доносила це через геніальні рядки Ліни Костенко до глядачів....
Згодом звучали слова вдячності відданим і небайдужим глядачам, акторам, усім, хто долучився до створення вистави – оператору світлових партитур Ігорю Первому, звукорежисеру Володимиру Федоруку, Олені Слайко, костюмеру Лілії Літвін, хореографу Інні Темрук, технічному персоналу та директору КЗ «Народний дім «Просвіта» Михайлу Пірожику, начальнику відділу культури виконавчого комітету Ковельської міської ради Вікторії Савлук.
Приємною несподіванкою стало вручення спеціального подарунка - чашки з фото театральної трупи, датою й назвою вистави. Приз отримала глядачка, що займала 10 місце у 10 ряду просторого залу «Народний дім «Просвіта» (співзвучно із назвою театру-студії).
Якийсь час не вщухали пристрасті, обговорення у залі, вдячні глядачі дарували свої теплі й щирі слова, квіти режисеру й актрисі Альоні Олексіївні Малюзі-Мельниковій, артистам театру. А лейтмотив вистави-диптиху пісня «Ой не ходи, Грицю та й на вечорниці...» щораз нагадував про нелегку, але високу місію митця в історії свого народу.
«Мене не можуть люди не почути…» - слушно сказала поетеса Ліна Костенко. І ми переконалися в цьому, погоджуючись із постулатом «Мистецтво – найвища людська чеснота».
Автор - Оксана Мизовець
#Театр #Просвіта
якийсь безсмертний дотик до душі…»
Ліна Костенко
Поезія нашої видатної сучасниці, талановитої поетеси Ліни Костенко – матеріал для глибоких роздумів небайдужої людини, до того ж освіченої, здатної до самовдосконалення, до філософського осмислення буття. Її твори зачаровують своєю неповторністю, глибиною, ліризмом, змушують замислитись, на перший погляд, над простими речами. Історичні романи у віршах «Берестечко», «Маруся Чурай» пронизані ідеями символічного двобою життя і смерті, тимчасовості і вічності, де глибинно розкриті яскраві образи, трагедії і гармонії, властиві українській землі, але співзвучні загальнолюдським.
Саме ці фактори передували новаторському прочитанню вищезгаданих творів й переросли у непересічне явище - виставу-диптих «Несказане лишилось несказанним», презентоване широкому загалу 26 листопада 2018 року Ковельським аматорським театром-студією «10 ряд 10 місце» (режисер-постановник Альона Малюга-Мельникова).
Ідея об’єднати два віршовані романи (абсолютно не адаптовані для театральної постановки) здавалась зухвалою, адже до сьогодні таких прикладів просто не існувало! Проте нестримне бажання режисера й титанічні зусилля акторів-аматорів подолали усі складнощі. Почалися репетиції, впродовж яких доводилося зануритися у глибину образів Ліни Костенко, відчути оту складну, щедру на добро, спраглу до щастя й волі українську душу…
Було складно, часом нестерпно, не все вдавалося, не все можна було втілити, адже важливими були, здавалося б, дрібні деталі – світло, звук, реквізит, костюми та ін. Проте професійне «бачення» і переконливе трактування режисера неймовірно надихнули студійців, дозволяючи «приміряти» на себе дух епохи ХVII століття, опрацьовуючи в деталях емоційний стан, інтонації, міміку, жести, внутрішні переживання героїв.
У день прем’єри хвилювання усіх учасників театру-студії просто зашкалювало! Особливо складно було Альоні Олексіївні, бо вона акумулювала в собі не лише режисуру, постановку, сценарій, а й головну роль – роль безвинно звинуваченої та засудженої до страти дівчини-піснетворки Марусі Чураївни.
Продзвенів останній театральний дзвінок, відкрилася куліса – і все… Почалося… 25 акторів відчули себе єдиним творчим «організмом», що проживав своє життя перед глядачем, віддаючи усі сили, старання й таланти на розсуд…
Перші хвилини постановки, підсилені важкою, тривожною музикою, розкрили весь розпач Богдана Хмельницького (Михайло Бразінський), монологи якого перепліталися із викривальними репліками козаків.
Не визнаючи фальшивих почестей, публічного лицемірства, покірних компромісів гетьман скрушно схиляв голову перед усім народом, кажучи: «Не врятував тебе я, Україно…». У голосі актора раз по раз бриніли інтонації зворушливого каяття, переживання як особистої драми поразки під Берестечком, глибокого занепокоєння долею України.
Козацька старшина іронічно дорікала Хмелю: «Все мусив ти передбачати… Розп’ято нас між заходом і сходом…», на що гетьман, піднявши булаву, гордо звернувся до своєї Долі: «Чекай в Чигирині!». І справжнім волелюбним вибухом пролунало – «Життя людського строки стислі, немає часу на поразку!».
Змінилося світло, музичний фон, декорації… І ось ми вже в наступній сцені спостерігаємо за діалогом Бобренчихи (Ольга Пірожик) з сином Григорієм (Роман Вітрик). Мати дорікає за безгрошів’я, зламаний віз, повітку, висловлюючи сподівання про багату невістку. На що Гриць безпечно відповідає, мовляв, є «хліб й до хліба, поле і воли… А гроші? Он, у горщику під лавою». Бобренчиха, розсердившись, мало не проклинає сина за його наміри бути з «чаклункою» (тобто, Марусею).
Звуки села заполонили залу, молодь гуртується до вечорниць. Дівчата з парубками спостерігають сцену – входить Маруся, за нею Гриць з Галею Вишняківною (Марта Добровольська)… «Німе» заціпеніння порушує запальний український танець.
Перед нами постає Маруся – стривожена, котра не може змиритися із зрадою коханого. Несподівано Гриць приходить до дівчини зі словами прощення і каяття… Маруся в розпачі проганяє Григорія, не давши згоди на одруження. Повисло у повітрі питання: «А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!»...
І в наступні хвилини Гриць, не витримавши відмови коханої, випиває зілля й падає долілиць… Маруся заголосила: «Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє»…
Перед глядачами розгортається сцена суду над Чураївною, де односельці звинувачують Марусю у вбивстві козака Григорія Бобренка. Бобренчиха, сусіди, куми – усі в один голос вимагають покарання чаклунці. І тільки кволий голос матері (Марія Богданович) доводить високому магістрату (Володимир Солов’янчик, Олександр Поліщук), що «чужа душа – то тихе море сліз».
Сусідка Чураїв (Олена Волчук) стає на захист підсудної, розкриваючи інші сторони життя Марусі й Гриця. Закоханий у дівчину козак Іван Іскра (Юрій Дацюк) закликає усіх присутніх згадати: «Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа»… У тиші прозвучав жахливий вирок: «Маруся має бути скарана на горлі»…
На порожній сцені, у напівтемряві з’являється Маруся. Її монолог у в’язниці - це гірка й трагічна сповідь дівчини, яка мала дар від Бога: не тільки дар співати й складати пісні, але дар кохати. Із завмиранням серця глядачі спостерігали за щирими роздумами дівчини, за її нездійсненними сподіваннями, за чистими спогадами й надіями… Здавалося, усі відчули, як торкнулася грат душа Чураївни із сповненим душевного болю вигуком: «Це вперше, Грицю!... Що я тебе в похід не проведу!».
Маруся - тендітна, чутлива, неймовірно талановита, готувалася до страти. Це було дуже проникливо і правдиво. Кожна репліка була дотична серцю, знаходила емоційний відгук…
Скільки граней у цьому образі вдалося відтворити виконавиці головної ролі Альоні Малюзі – судити глядачам. Болісні переживання особистої драми, що крок за кроком розгортають перед нами трагедію покинутої, зрадженої, знеславленої дівчини, доводять нам, наскільки глибоким є прочитання актрисою надзвичайно складної ролі Марусі з її духовним буттям понад своїм часом.
Апогеєм вистави стала сцена страти. «Аж грухнуло в Полтаві: - Везуть Марусю!» Поодинокі репліки городян розривають німу тишу: «Іде під зашморг, а диви яка… Ну, от скажіте, людоньки, навіщо такій убивці та така краса?.., межуючи з прокльонами Бобренчихи: «Та щоб над нею обвалилась твердь!» - Побійся Бога, вона йде на смерть…»
Лише крок відділяв Марусю від зашморгу, аж раптом вигук вершника спинив страту… Чураївна залишається живою, але вона вже мертва, душа її вмерла разом із коханим і похована разом із ним. Тільки матері вдається вернути доньку до цього світу. «От бачте, мамо, все і обійшлося…»
Оплески залу тільки додали моменту напруження. Усі актори театру у фінальній сцені схилися перед українською Сафо, як називали Марусю літературознавці.
Надзвичайну і неповторну атмосферу протягом усієї вистави створював голос автора - Оксани Мизовець, яка, безумовно, теж проживала всі події на сцені разом з акторами і доносила це через геніальні рядки Ліни Костенко до глядачів....
Згодом звучали слова вдячності відданим і небайдужим глядачам, акторам, усім, хто долучився до створення вистави – оператору світлових партитур Ігорю Первому, звукорежисеру Володимиру Федоруку, Олені Слайко, костюмеру Лілії Літвін, хореографу Інні Темрук, технічному персоналу та директору КЗ «Народний дім «Просвіта» Михайлу Пірожику, начальнику відділу культури виконавчого комітету Ковельської міської ради Вікторії Савлук.
Приємною несподіванкою стало вручення спеціального подарунка - чашки з фото театральної трупи, датою й назвою вистави. Приз отримала глядачка, що займала 10 місце у 10 ряду просторого залу «Народний дім «Просвіта» (співзвучно із назвою театру-студії).
Якийсь час не вщухали пристрасті, обговорення у залі, вдячні глядачі дарували свої теплі й щирі слова, квіти режисеру й актрисі Альоні Олексіївні Малюзі-Мельниковій, артистам театру. А лейтмотив вистави-диптиху пісня «Ой не ходи, Грицю та й на вечорниці...» щораз нагадував про нелегку, але високу місію митця в історії свого народу.
«Мене не можуть люди не почути…» - слушно сказала поетеса Ліна Костенко. І ми переконалися в цьому, погоджуючись із постулатом «Мистецтво – найвища людська чеснота».
Автор - Оксана Мизовець
#Театр #Просвіта
