Раритетне фото ковельського "Чортового" колеса та спогади про дитинство
Сергій Товкач на своїй сторінці у Фейсбук розповів про недитячі розваги місцевих дітей кілька десятків років тому та навіяв ностальгічні спогади у користувачів соцмережі.
"Да-а-а!!! В дитинстві було неабиякою забавою в час, коли колесо не працювало (в позаробочий час), видертися на верхотуру і лазити по його "спицях", граючись у доганялки. Ото була красота - аж дух захоплювало. Ми не знали, що те наше вправляння тепер називається модним словом "руфер". І селфитися не було як.
Втім, видертися по залізних ажурних перекладинках на самісінький верх, втягнутися (бажано не вимастившись солідолом із густо змащених підшипників) в гойдливу "колиску", вмостится, защепнувши боковину ланцюжком на гачку і дивитися на місто понад найвищими дахами - ото був кайф! Головне - безкоштовний! ;) Потім, правда, кумекати, як спуститися долу, аби сторож чи інший працівник парку (бігав десь там далеко внизу навколо колеса з матюками) не встиг піймати... Коли ж колесо вивели з експлуатації, знявши приводні ремені від двигуна до ледь не метрового шківу, продовжували кататися на мускульній силі. Один ставав ногами на цей шків і починав по ньому "бігти", обертаючи. Решта - розсівшись по підвісних кабінках, каталися. Потім - "двигун" мінявся на наступного....
Також на цьому колесі можна було відчути себе кандидатом в космонавти, яких тренують в Центрі підготовки на предмет стійкості вестибулярного апарату. ;) Робилося це елементарно: поки ти повз по "спиці" вгору, твій друг "по-дружньому" (ото - паразит!) методом описаним вище починав крутити шківа, відтак і саме колесо. Спиця поверталася разом з приліпшим до неї верхолазом. По-ма-ле-ньку поверталася.... От коли твої ноги поступово опинялися вище голови, а перед очима невблаганно віддаляючись нависала оберненою земна твердь - це був "космос". Адреналін цівками крапав на далеку внизу землю. Отакі "трюки" були. І без страховки...
Пам'ять..."
#ІсторіяКовеля #СергійТовкач
"Да-а-а!!! В дитинстві було неабиякою забавою в час, коли колесо не працювало (в позаробочий час), видертися на верхотуру і лазити по його "спицях", граючись у доганялки. Ото була красота - аж дух захоплювало. Ми не знали, що те наше вправляння тепер називається модним словом "руфер". І селфитися не було як.
Втім, видертися по залізних ажурних перекладинках на самісінький верх, втягнутися (бажано не вимастившись солідолом із густо змащених підшипників) в гойдливу "колиску", вмостится, защепнувши боковину ланцюжком на гачку і дивитися на місто понад найвищими дахами - ото був кайф! Головне - безкоштовний! ;) Потім, правда, кумекати, як спуститися долу, аби сторож чи інший працівник парку (бігав десь там далеко внизу навколо колеса з матюками) не встиг піймати... Коли ж колесо вивели з експлуатації, знявши приводні ремені від двигуна до ледь не метрового шківу, продовжували кататися на мускульній силі. Один ставав ногами на цей шків і починав по ньому "бігти", обертаючи. Решта - розсівшись по підвісних кабінках, каталися. Потім - "двигун" мінявся на наступного....
Також на цьому колесі можна було відчути себе кандидатом в космонавти, яких тренують в Центрі підготовки на предмет стійкості вестибулярного апарату. ;) Робилося це елементарно: поки ти повз по "спиці" вгору, твій друг "по-дружньому" (ото - паразит!) методом описаним вище починав крутити шківа, відтак і саме колесо. Спиця поверталася разом з приліпшим до неї верхолазом. По-ма-ле-ньку поверталася.... От коли твої ноги поступово опинялися вище голови, а перед очима невблаганно віддаляючись нависала оберненою земна твердь - це був "космос". Адреналін цівками крапав на далеку внизу землю. Отакі "трюки" були. І без страховки...
Пам'ять..."
#ІсторіяКовеля #СергійТовкач
