3 вересня минуло три роки з дня загибелі ковельчанина, капітана Володимира Кияна

"3 роки, як не стало артилериста Вови Кияна, і мабуть, тому що ми були знайомі, мені б хотілося більш достеменно знати подробиці його загибелі. Щодо смерті Вови - було відкрито слідство, були звинувачення в бік 92 бригади, на сьогодні їх знято, але залишаэться низка питань щодо офіційних обставин його смерті. В цій статті немає відповідей. Це спогад про професійного військового. Немає остаточних відповідей і у тих, хто більш глибоко вивчає, як загинув Володя, і його друг волонтер Андрій Галущенко за добу до цього. Але є небезпідставні припущення, є люди, які поки що бояться відкрито говорити, є ті, кому не байдуже – і це вже немало," - пише Віка Ясинська (Vika Yasynska) на своїй сторінці у Фейсбук.

Мама Володимира Кияна, яка проживає у Ковелі, розповіла, яким був її син, просто почитайте…

У ВЕРЕСНІ 14 РОКУ, В БОЯХ ПІД МЕТАЛІСТОМ, ВОЛОДЯ ВИВІВ СВОЇХ ХЛОПЦІВ З "ЛАП" ВОРОГА.

"Добрий….такий син у мене добрий був! Я досі відчуваю, що Вова просто десь поїхав і ще повернеться додому.

У першому шлюбі в мене 4 роки не було дітей, тобто син був довгоочікуваним. Його тато перестав жити з нами, коли Вові було 9 місяців, і я старалася бути і дуже хорошою мамою і замінити йому тата. Жодного разу навіть не вдарила Вову і не підвищила голос. Володя мав у мене все, незважаючи на те, що дохід був невеликим. Я спочатку була медсестрою в санчастині, підробляла на швидкій, а потім пішла служити в армію – санінструктором.

Мої батьки дуже любили Вову. І виховували його в більшості я і мій тато. Але батька нема з нами вже п’ ять років. Він теж був військовим, а взагалі смерті Вови він би не пережив.

В мене ще від другого шлюбу є молодша донька Інна. Вони з сином дружили, Вова її оберігав. Чоловік афганець, але квартиру отримав пізно, коли діти вже були дорослі. І я хотіла продати її, а гроші поділити на двох, а Вова сказав, що, мама, залиш все дитині, - так він назвав сестру, - а я собі зароблю, я ж хлопець. Зараз я не бачу сліз в Інни, коли йдеться про Вову, але я бачу великий сум в її очах. Ще в мене є онучка Аня – Іннина донька, а онук Даня (син Володимира, на момент загибелі тата Дані було три місяці) – це мій маленький Вова, хоча характерами вони поки не дуже схожі.

Володя був дуже розумним хлопчиком. Я не бачила, щоб він сидів над уроками, він усе запам’ятовував у школі. Математика Вові давалась добре і його ніхто не примушував гарно вчитись. Він сам тягнувся. Проте Вова багато хворів в дитинстві, в нього була плоскостопість і переніс інфекційний арахноїдит – голова боліла часто (Запалення павутинної оболонки головного або спинного мозку). Багато разів мав проблеми з вушками, вилікувала я їх йому, лише коли служили з чоловіком в Німеччині, але в результаті Вова на одне вухо погано чув. Тому, коли поступав у військовий вуз, не пройшов медкомісію. І дуже просив, що, мамо, зроби щось. Він з дитинства хотів бути військовим. Я його маленьким брала на стрільби, і коли залишались патрони, дозволяла йому потренуватись - Вова навчився стріляти. Він гордився мною. Йому було приємно, що я гарно стріляю, найкраще серед жінок підтягуюсь, бігаю. Але я бачила, яка в нас армія зсередини і не дуже хотіла, щоб Володя туди потрапив. Я мріяла, щоб він поступав у цивільний вуз. Був якимось айтішником, бо йому це подобалось. Але армія взяла верх. І довелось докласти зусиль, підлікувати деякі хвороби, щоб його таки взяли – врешті-решт Вова в 99 році поступив у Сумський інститут артилерії, закінчив його в 2003 році з червоним дипломом. Окрім цього він закінчив школу бойового гопака.

Вову прийняли служити у львівську 80 бригаду. Через деякий час він поїхав в Ірак. Я і тоді, звісно, переживала за нього, але син казав, що, мамо, якщо бути обачним і робити все по уставу, то небезпека мінімальна. Він був дуже правильний у мене, не любив несправедливість, йому навіть за службу в Іраку американці вручили нагороди. Він подружився там з хлопцями з інших країн, листувався з другом з Британії. А коли повернувся додому, його мали поставити командиром батареї, але раптом поставили іншого. Вова мені про це не сказав. Я думаю, що йому було це образливо і дійшло до того, що він звільнився. Пішов у свій бізнес, знімав квартиру у Львові і все в нього чудово виходило, якби не почалася війна.

Як тільки стало ясно, що відбувається на сході, Вова хотів повернутися в армію, але його документи десь загубили. Син розпсихувався і пішов ув "Шторм" (Добровольчий батальйон патрульної служби поліції особливого призначення, створений у травні 2014 року у структурі ГУ МВС України в Одеській області). Був там командиром взводу. Мені він не казав, де і що робить насправді, розповідав, що полуницю їсть на морі. Але потім я дізналася, що вони були під Луганськом, і хлопці, з якими служив в батальйоні розповідали, що в нього була дуже сильна військова "чуйка", наприклад, коли казав, що треба тікати, бо щось зараз буде – туди дійсно прилітало. А ще знаю, що в них там був такий випадок, коли Вові довелося повзти кукурудзою 11 кілометрів.

Досвід з цього бату йому дуже пригодився у 80-ці, коли він туди перейшов.

У вересні 14 року, в боях під Металістом (Луганська область), Володя вивів своїх хлопців з "лап" ворога. Правда, як вже після смерті сина мені розповіли його солдати, нагороду за це отримав не Вова, а його командир. Я про ті бої під Металістом дізналася з телевізора, і тоді ми всією родиною ледь не зомліли. Вже потім він розказав, як вискочив з палаючого БТРа, а по ньому і його бійцях зовсім з невеликої відстані ворог стріляв з гранатомета. З одного боку, Вова не дуже старався ділитися тим, що пережив, щоб мені не було боляче, але з другого, йому хотілося, щоб я знала, що він все робить так, як має робити справжній військовий.

Ще хлопці розповідали, що якось він спалив російську техніку і засняв це на відео. Я пам’ятаю той момент, але про це Вова мені тоді дуже поверхнево розповів, що, мамо, я таке зробив, ти собі не уявляєш. Пам’ятаю, він був дуже задоволений.

Володя був безстрашний і дуже твердий у своїх переконаннях. Якось я сказала йому, що киньте ви той Донбас. А він мені: "Як ти, моя мама, можеш таке говорити? То наша земля від Сяну до Дону".

Його бійці розповідали, що він ніколи не принижував підлеглих і не віддавав проблемних хлопців, а перевиховув їх. Був момент, коли Вова на собі витягував мертвого солдата… І я не розумію, як на таку чудову мою дитину в когось піднялася рука? Бо я впевнена, що його вбили наші військові.

"Я ПРОСИЛА, ЩОБ МЕНІ ВІДДАЛИ ВОВИНУ ФОРМУ, НЕХАЙ НАВІТЬ У КРОВІ – ВИТРИМАЮ, АЛЕ МЕНІ ТАК ЇЇ І НЕ ВІДДАЛИ"

Офіційно Володимир Киян загинув під час розвідки з бійцями 92 бригади, поблизу міста Щастя, натрапивши на "розтяжку" з міною. Але через деякий час після загибелі Володі з’явилася неофіційна версія, за якою артилериста було вбито.
Третього числа Володимир збирався поїхати перевірити місце загибелі свого друга, волонтера Андрія Галущенка, який загинув 2 вересня і, як розповідає мама, повідомив про це багатьох друзів у переписці. Бійців 92 бригади теж. Чому він опинився зовсім в іншому місці з розвідкою 92-ки,– залишається загадкою.

"Вова переписувався з Андрієм – і я вважаю, він просто вліз не в свою справу. Коли він дізнався, що у Андрія є інформація про контрабанду, в нього спрацювало таке правило: "чому хлопці гинуть, а хтось на цьому наживається?". І Андрій, і Вова були дуже чесні, син був упевнений, що Ендрю розстріляли свої ж - і не міг змиритися з загибеллю друга, не розібравшись. Вже після загибелі, з’ясувалося, що навіщось хтось стер все з телефона Вови. Але в нього був дублікат переписки і ми прочитали багато чого такого, що хтось не хотів, щоб ми бачили.

Ще я не розумію, чому його тіло нікому не показували. Один з бійців підрозділу "Золоті ворота" розповів мені, що в той день в нього була запланована зустріч з моїм сином, але коли він приїхав, Вова був уже мертвим. Він попросив, що дайте я попрощаюсь з товаришем, але йому відмовили. Наскільки мені відомо, тіло просто ховали від очей інших військових.

Я просила щоб мені віддали Вовину форму, нехай навіть у крові – витримаю, але мені так її і не віддали. Чому? В машині, якою його перевозили з місця загибелі, мали б залишитись сліди крові, тим більше, що бійці з 92-ї, що начебто були з ним, казали, що надавали йому допомогу на сидушках, але жодного сліду крові в машині немає. Коли тіло Вови нарешті можна було бачити, він був взагалі без одягу. Судячи з опису патологоанатома, рани на тілі були такі, що ніхто б не вижив.

Я не вірю жодному з тих, хто начебто був тоді з моїм сином. А вони вирішили тулити неправду не тій людині - я служила в армії, і знаю, що якщо група пішла в розвідку, то всю операцію має бути зафіксовано. Просто в той період мені було дуже тяжко аналізувати будь-що.

А потім з’явилася друга версія, що Вова – самогубець і начебто це сталося через дівчину. Але, по-перше, самогубство на міні – це дивно, а по-друге, я дуже добре знаю свого сина, він би ніколи так не вчинив, хіба що якби довелося здаватися в полон. Тим більше він за декілька днів до того казав, що, мамо, я скоро приїду і зробимо тобі операцію на серці. Річ у тому, що коли син пішов на війну, в мене почалися проблеми з серцем, я стала задихатися і мені сказали, що треба ставити стент. Це ще одна з причин, чому в той період, коли він загинув я не мала фізично сил, щоб розібратись в цьому. Але зараз Вова наче допомагає мені з того світу - я досі не зробила операцію, періодично підліковуюсь.

До лютого 16 року я думала, що слідство впевнено рухається вперед. Слідчий погоджувався, що у цій справі занадто багато нестиковок. Потім навіть призначили ексгумацію, але після неї все заглохло.

МАМО, СМЕРТЬ – ЦЕ Ж НЕ СТРАШНО

Вову ховали 5 числа. Я хотіла, щоб він провів ніч у квартирі моїх батьків, де зараз мешкає його бабуся. Коли він народився, ми там жили, і син дуже любив бувати у моєї мами. Там залишилась його кімната, іграшки…Але коли я побачила ту масу людей, які приїхали на похорон, я їх пожаліла, бо їм довелося б усім шукати, де ночувати. Тому його занесли на 4 поверх всього на годинку…. Коли Вова був у труні, мені так хотілося взяти його і міцно обійняти, а тепер мені хочеться обіймати його портрети.

Жихарка моя мила….я називала в дитинстві його Жихаркою. Він дуже любив цю російську казку. В півтора року вже міг її переказати. Вова рано навчився читати. Він дуже любив тварин. У нас хоч і тісно було, але завжди ми мали якесь звірятко. Мій син був всебічно розвинений і був патріотом, хоча не любив гучних патріотичних лозунгів, але в нього на сторінці в соцмережі було написано так: "Маю честь битися за Україну".

Я усі ці три роки старалася себе відволікти чим завгодно, і так інтенсивно, щоб не думати ні про що: роботою, в ліс ходити по гриби. Пам’ятаю, через декілька тижнів після Вовиної смерті я теж пішла в ліс, щоб хоч якось забутись, але в голові звучало одне "Мій Вова загинув". А якось взяла з собою мотузку, але подумала про дітей – і нічого з собою не зробила. Прийшла додому і знову задихаюся, подумала, що от, нарешті, все саме собою відбудеться, але раптом почула сина, що мамо, а як же Оля, Даня, Інна?? Не знаю, що це таке було…але зараз дурних думок про самогубство в мене немає, проте депресивні приступи бувають.

Під кінець нашої розмови Валентина Ізидорівна показала мені Вовин рюкзак – повністю забитий його речами. Я почала фотографувати, а вона плакати, діставши звідти тільняшку, рушник і цілуючи їх так, наче самого сина.

"Я не можу їх попрати. Пахнуть Вовою. Рушничок його, спальник. Дещо Інночка собі взяла нюхати, поклала в пакет. Збирали цей рюкзак вже без Вови. А я навіть його форму новеньку нікому не змогла віддати.

Я ходжу на могилу через день, два, кладу квіти, але я там чомусь не відчуваю Вови. Немає в мене з ним там контакту. І сама думаю, що мамо, ти прийшла до дитини – поплач. Але там не можу. А тут , вдома, інколи так сильно прориває…

Ми з Володею про смерть не раз говорили, уявляєте собі? Він і про полон казав, що краще себе підірвати, а не це приниження, і в якомусь інтерв’ю казав, що готовий віддати життя за Україну. Зараз це так важко згадувати, бо бувало так з іронією скаже мені, що, мамо, смерть – це ж не страшно.

Текст і фото: Віка Ясинська
Джерело - "Цензор.НЕТ"


#ДопомогаАТО #Волонтери

У Ковелі діти загиблих Героїв отримали шкільне приладдя та інші подарунки напередодні першовересня

У Ковелі діти загиблих Героїв отримали шкільне приладдя та інші подарунки напередодні першовересня
17 хлопчиків і дівчаток різного віку, зокрема і дошкільнята, зі своїми рідними прийшли на захід, приурочений початку нового навчального року.

Ковельчанам презентували книгу «Голос війни: історії ветеранів»

Ковельчанам презентували книгу «Голос війни: історії ветеранів»
Її авторами є 22 бійця - учасника антитерористичної операції на Сході нашої країни. Вік наймолодшої авторки – 22 роки, найстаршому – 55.

Ковельчани пам'ятають...

Ковельчани пам'ятають...
24 серпня 2014 року, у День Незалежності України, на Сході держави загинуло троє наших земляків: Анатолій Шилік, Роман Данилевич та Андрій Мостика. Вічна пам'ять Героям!

Авторизуватися

Вперше на KovelPost? Приєднуйтесь

KovelX - безкоштовні оголошення

Photo KovelX
75 грн.
Photo KovelX
210 грн.
Photo KovelX
1 800 грн.
Photo KovelX
1 700 грн.
Photo KovelX
15 грн.
Photo KovelX
15 грн.
Photo KovelX
70 грн.
Photo KovelX
3 898 грн.
Photo KovelX
1 470 грн.
Photo KovelX
2 590 грн.
Photo KovelX
26 399 грн.
Photo KovelX
3 600 грн.
Photo KovelX
410 грн.
Photo KovelX
999 грн.
Photo KovelX
3 700 грн.

Читайте нас також: